Фільм російського режисера Павла Таланкіна отримав цьогорічну статуетку Оскар за найкраще документальне кіно. Про що ця стрічка і чому вона, як і її творець, викликають справедливу критику на теренах України, – далі в матеріалі ForUA.
Власне перед тим, як зупинитися на оскароносній стрічці «Містер Ніхто проти Путіна», буквально кілька слів про її творця Павла Таланкіна. Він працював педагогом-організатором та відеографом у карабаській школі № 1. Карабаш - 10-тисячне промислове місто в Челябінській області путінської Росії: його називають одним із найбрудніших міст світу. Школу №1 закінчив і сам Таланкін. Там, до слова, й досі працює бібліотекаркою його матір.
З березня 2022, тобто через тиждень після повномасштабного вторгнення РФ в Україну прямим та безпосереднім обов’язком 35-річного Таланкіна стала зйомка шкільних патріотичних заходів та уроків «Розмови про важливе» — росЗМІ акцентують, що вчителям ці зйомки були потрібні для звітів у міністерство освіти РФ.
Згодом Таланкін, побачивши в інтернеті оголошення про пошуки сюжетів для документальних фільмів про те, як на роботу людей вплинула «СВО», надіслав заявку, котра потрапила до Девіда Боренштейна - американського документаліста, який живе в Данії. Пізніше Боренштейн зв’язався з карабаським відеографом і запропонував йому стати співавтором документальної стрічки. Він ніколи не був у країні-агресорці і не говорить російською. Таланкін, за його словами, погано розмовляє англійською і ніколи раніше не був за кордоном.
Таланкін надсилав Боренштейну відеоматеріали, які розповідають, як «пропаганда поглинає дітей, вчителів і всю школу, як колишні учні йдуть на фронт і як це впливає на підліткові життя та душі». Два співрежисери разом збирали із цього документальний фільм. Є там і справжній антигерой – вчитель історії. Сам Таланкін теж багато з’являється у кадрі – він одночасно і співрежисер, і герой свого фільму. Коли у школі пролунав останній дзвінок і зйомки було закінчено, Таланкін залишив межі Російської Федерації.
І Павло Таланкін, і Девід Боренштейн, наполягають у своїх інтерв’ю, що вони ретельно стежили при монтажі, щоб у фільм не потрапили будь-які висловлювання співрозмовників, які могли б спричинити неприємності для них з боку російської влади.
Вельми показовою є реакція регіональних рос медіа на «Оскар». Приміром, «Московський комсомолець» назвав Таланкіна «тихим очкариком» та «іудою», а головні російські інформагенції як-то «Інтерфакс», «РІА Новини» та ТАСС взагалі проігнорували перемогу Таланкіна.
Сам Таланкін в інтерв’ю Бі-бі-сі розповів, що назва «Містер Ніхто» виявилася пророчою — після виходу фільму до школи приїжджали співробітники ФСБ і суворо заборонили всім згадувати і обговорювати педагога та його фільм, ніби його ніколи й не було.
У соцмережах користувачі обговорюють, що російські пропагандисти прокидаються цими днями в поганому настрої, позаяк «Містер Ніхто» кидає тінь на «святая святих» рашистів – їхню пропагандистську машину.
Натомість в українському сегменті соцмереж фокус уваги на «Оскар» за найкращу документалку Таланкіну з цілком зрозумілих причин кардинально інший.
Зокрема, відомий письменник Андрій Кокотюха акцентує: «Небезпечна для нас і, без перебільшень, цивілізованого світу тенденція «Оскара» — бачити в росіянах не агресорів, а жертв злочинного тоталітарного режиму. Так сприймали Олексія Навального, героя однойменного документального фільму. Небезпека в тому, що його справді вбив російський режим і він дійсно був за життя не так опонентом, як одним із особистих ворогів Путіна. Адже за логікою така людина мала би бути другом України — але ж так не було за життя російського опозиціонера. Складно пояснити тим, хто не хоче чути: Навальний від Путіна відрізняється хіба віком, але зовсім не світоглядом. Модерний імперіалізм від кондового не відрізняється взагалі. І додає до героїзації Навального та обставина, що він фактично сам, усвідомлено, пішов у російську тюрму, читай, на власну смерть. Тобто, був «Оскар» за жертовність. З «Містером Ніхто проти Путіна» схожа історія. Хіба що його герой, шкільний учитель із екологічно вразливої російської провінції Павло Таланкін справді ніхто. Про нього не чули й не знали, допоки він не втік із Росії, перед тим сумлінно працюючи пропагандистом у середній школі та організовуючи так звані патріотичні заходи. Тобто, власноруч промиваючи російським дітям мізки. Фільм зроблено з реального відео, котре Таланкін знімав, виконуючи службовий обов’язок. І після еміграції, придумавши зробити з цього документальну стрічку, він продав себе Заходу як жертва російського режиму. Власне, про це пише The New York Times, зазначаючи намір підвищити важливість самого Таланкіна, огортаючи його зусилля покровом небезпеки, жаху чи страждань».
Водночас режисерка-документалістка Жанна Максименко-Довгич наголошує: «Оскара» за найкращий док отримує фільм за співавторством вчителя, який документував свої ж злочини, свою участь в оскотинюванні дітей. А весь його героїзм полягає в тому, що вчасно звалив з цими своїми записами. Тепер йому плескає в долоні публіка, якій підкинули ще одного великодушного росіянина, який розкриває таємниці своєї загадкової душі».
Натомість політолог Олексій Голобуцький проводить наступну історичну паралель: «Характерно, що це вже другий «Оскар» в росіян за час Великої війни. Тобто, ліволіберальний дискурс тримається. Всі наші зусилля з роз’яснення і переконання, всі 12 років війни, всі агресивні напади Росії на сусідів-екс колонії і всі погрози напасти - ніщо з цього не здолало багатодесятилітній наратив на Заході: «Росія - це не імперія, сусідні держави - не постколоніальні суверенітети». В сенсі, британці, французи, іспанці, інші згідно цього наративу – «жорстокі білі колонізатори», вони цілими націями мусять нести і несуть відповідальність за колоніальну політику їхніх держав в якому завгодно столітті. А от Росія суто через подвійне перейменування в 20 сторіччі з імперії на «СРСР», тоді на «РФ», вже не сприймається Заходом як такий самий колонізатор, який так само цілим суспільством мусить нести відповідальність за свій вибір».
В кінцевому підсумку, зауважує експерт, все це природно приводить до того, що цілковито брехливий «високодуховний культурний вплив Величної Росії» ще з 19 століття зберігається і ні на грам не підважений.
«Досі старанно підтримується через університети і еліту весь цей штучний і безпідставний культ Достоєвського, Островського і Толстого, Набокова, успішно адаптованих і гордих тим «великоросів» Чєхова і Ґрібоєдова - всіх цих «трубадурів імперії», як влучно їх назвала Єва Томпсон. І все це все ще тяжіє над Заходом, особливо над американцями. Вони жорстоких дикунів, колонізаторів і агресивних нападників досі, попри століття жахливих фактів, сприймають як «дружніх культурних сусідів Європи». І вважають пристойним і належним підтримувати і в отаких речах як «Оскар» та інше подібне. Бо ж типу «високодуховний культурний гегемон світу», - підсумовує Олексій Голобуцький.
Своєю чергою відомий кінокритик Дмитро Десятерик резюмує: «Варто нагадати, що стрічка Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» у номінацію не потрапила. Натомість приз присудили «Містеру Ніхто проти Путіна». Таланкін зрештою блискуче підтвердив репутацію «хороших росіян», яким абсолютно начхати на Україну, вже пʼятий рік катованою їхнім урядом - вийшов на сцену за нагородою й пробелькотів: «В ім’я нашого майбутнього, в ім’я дітей - зупиніть усі війни». Так і захотілося одразу крикнути у відповідь: «Ганьба американській воєнщині» чи щось подібне».
Загалом, у шорт-лист «Оскару» потрапило п’ять картин, знятих або про Україну, або українцями. З них до номінації «найкращий короткометражний документальний фільм» дійшла одна: «Озброєний лише камерою: Життя і смерть Брента Рено» (співрежисери Крейг Рено та Хуан Арредондо, США).
Брент Рено і Хуан Арредондо, нагадаємо, були журналістами, які на самому початку повномасштабного вторгнення РФ до суверенної України поїхали до Ірпеня, щоб показати шлях, яким біженці залишали місто. Путінські «визволителі» розстріляли їхній автомобіль буквально впритул. Брент загинув на місці. «Озброєного лише камерою» створив його брат Крейг разом з Хуаном, якому вдалося вижити.
