Закони і звичаї війни. Пояснюємо, звідки вони беруться і що кажуть

📅 04.04.2022    🕐 16:57

Наслідки російських атак і окупації на Київщині та Сумщині, в Харкові та Маріуполі, свідчення із захоплених Херсона та Мелітополя стали головними новинами України за останній місяць. Вони викликають страх, ненависть, огиду. 

Після звільнення Бучі, Ірпеня та Гостомеля світ побачив докази кривавих злочинів Росії. Розстріляні й закатовані цивільні, чиї тіла в кращому разі скидали до братських могил, а нерідко – залишали просто посеред вулиць. Зруйновані та пограбовані будинки. Спустошені та винищені міста.

Світлини, зроблені зовсім недалеко від української столиці, не залишились поза увагою світових лідерів.

"Фото, які надходять з Бучі, звільненого міста під Києвом, нестерпні. На вулицях сотні боягузливо вбитих мирних жителів", – написав президент Франції Емманюель Макрон.

Намагаючись виправдати свої звірства, Кремль або називає їх "фейками" та "провокаціями", або просуває наративи про те, що це буцімто з української сторони порушують закони та звичаї війни.

Саме їх дотримання відрізняє демократичний київський уряд від Москви. І повага до них – на словах і на ділі – це питання міжнародного іміджу Києва.

Українська правда розповідає, як сформувались закони та звичаї війни, про що в них ідеться та як карають тих, хто ці закони порушує.

Що таке закони та звичаї війни?

Зараз у світі це називається "міжнародне гуманітарне право" (МГП). Закони та звичаї – старіший, але простіший для розуміння термін.

Вони регулюють поведінку сторін під час збройних конфліктів. Обмежують насильство, забороняючи певні методи і зброю, щоб метою було не винищення всього живого, а лише військове ослаблення супротивника. Також ці правила захищають жертв війни й окремі верстви людей.

Міжнародне гуманітарне право стосується винятково збройних конфліктів – як міжнародних, так і внутрішніх. Воно не працює в мирні часи, під час заворушень чи інших "неспокійностей" всередині країн.

Звідки взялися закони війни?

Ще за Середньовіччя гуманітарні питання війни почали порушувати в окремих договорах між командуючими. Вирішальною стала жорстока битва під Сольферіно в ході австро-італо-французької війни у 19-му сторіччі. Тоді підприємець Жан-Анрі Дюнан ініціював створення організації для допомоги пораненим – Червоний Хрест.

Його зусилля також призвели до скликання міжнародної конференції та підписання у 1864-му Женевської конвенції про поліпшення долі поранених та хворих. Вона стала першим міжнародним договором, що закріплював закони війни. 

Протягом 19-21-го століть були підписані ще десятки документів, які в цілому й складають міжнародне гуманітарне право. До Першої світової це були переважно Гаазькі конвенції, що стосувались зброї та методів ведення війни. Загалом їх називають "правом Гааги". 

Другий напрям – "право Женеви", покликане захистити осіб, які не беруть участь або вже відійшли від бойових дій. Мова про цивільних, поранених, військовополонених. Ці норми були закріплені кількома Женевськими конвенціями, основна з яких – 1949-го року – з'явилася як наслідок трагічного досвіду Другої світової війни.

Наприкінці 20-го сторіччя межа між "правом Гааги" і "правом Женеви" почала стиратись.

Кого стосуються закони війни та хто їх має виконувати?

Міжнародне гуманітарне право (МГП) діє для всіх сторін збройних конфліктів – як ворогуючих країн, так і недержавних збройних груп. Навіть якщо хтось із супротивників не визнає стану війни.

МГП базується на "принципі рівноправності": для нього не має значення характер конфлікту, його причини та позиція кожної зі сторін. Держава, яка обороняється або бореться з бойовиками всередині країни, несе таку ж відповідальність за дотримання гуманітарного права, як і агресор або самі ж бойовики. 

Не має значення і те, чи дотримується законів війни супротивник – це не дає права вчиняти так само.

Не можна виправдовувати свої дії і жорстокістю конфлікту.

А сама війна – законна?

Міжнародне гуманітарне право про це не говорить. Воно починає діяти з початком конфлікту і сприймає війну відсторонено від мотивів.

Однак загалом у міжнародному праві, не в МГП, існує поняття "право на війну" або "право проти війни". В його основі – заборона застосовувати силу та погрози силою, з окремими винятками. Це закріплено в Статуті ООН.

Застосування сили допускається як самооборона – індивідуальна або колективна – у випадку збройного нападу. 

Другий виняток – це рішення Ради безпеки ООН. У разі, якщо хтось порушує мир, або існує загроза такого порушення, Радбез може вирішити, до яких заходів вдаватись. Це може бути як переривання економічних і дипломатичних відносин, так і операції з військовими силами.

Кому і що дозволено на війні?

Право "законно" застосовувати силу отримують комбатанти. Під це поняття потрапляють всі, хто входить до складу збройних сил, окрім медиків і духовенства.

Усі бійці, якщо вони опиняються під владою супротивника, отримують статус військовополонених із додатковими гарантіями, про які мова піде нижче.

"Законні" учасники війни мають так званий "імунітет комбатантів" – захист від переслідування за участь у бойових діях. Однак якщо дії армійців порушують гуманітарне право, то їх можна судити за воєнні злочини.

Важливо, що цей імунітет мають обидві сторони конфлікту.

Це правило поширюється лише на міжнародні війни, оскільки надавати гарантії, наприклад, терористам, ніхто не хоче. У випадку внутрішніх конфліктів сторони мають дотримуватись принаймні базових норм.

Партизани отримують такі ж привілеї, як комбатанти, якщо відкрито носять зброю, позначають себе якимсь знаком, що видно здалеку, дотримуються законів і звичаїв війни і мають відповідального командувача.

Медики і духовники мають особливий статус – їх не можна атакувати. Але і стріляти їм, відповідно, заборонено. Взяти до рук зброю вони можуть лише для самозахисту або захисту довіреного майна. І в такому випадку вважаються комбатантами.

Журналісти, які працюють в гарячих точках, але не ті, що офіційно прив'язані до війська, вважаються цивільними. Тобто не мають брати участь у боях.

Цивільним у виключному випадку можна братись за зброю, але лише на неокупованій території. Тоді, коли супротивник наближається, а населення не встигло зорганізуватись у регулярну армію. Бійці такого спротиву також мають поважати закони і звичаї війни і відкрито носити зброю. 

В інших випадках участь мирних мешканців у війні сама по собі не є порушенням. Однак через це люди втрачають захист як цивільні і при цьому не отримують гарантій комбатантів.

Як мають бути захищені цивільні?

Один із головних принципів законів і звичаїв війни – розрізнення цивільних і військового. Це стосується як людей, так і об'єктів.

❗На цивільних не можна нападати.

Об'єктами атак можуть бути комбатанти і військові об'єкти. Ними вважають ті, що "роблять ефективний внесок у військові дії" та напади на які "надають явну військову перевагу".

Так, під цю категорію можуть підпадати й об'єкти, що використовуються мирним населенням, наприклад, інфраструктура: дороги, мости, залізниці. Якщо відповідають критеріям про "ефективний внесок" і "надання переваги", то можуть вважатись військовими.

Якщо ж є сумніви щодо того, чи об'єкт використовується армією, його потрібно сприймати за цивільний. Тому, наприклад, вигадки росіян про те, що пологовий будинок у Маріуполі використовувався військовими, не виправдовують їхньої нищівної атаки на лікарню.

Коли шкода для цивільних може бути супутньою, то необхідно зважати, як вона співвідноситься з воєнною перевагою. І відмовлятись від нападу, якщо він завдасть надмірних, у порівнянні з успіхами, втрат для цивільних.

❗На окупованій території загарбник несе відповідальність за їжу та медикаменти для населення.

Окупант має постачати їх, якщо запасів недостатньо, та сприяти гумконвоям. При цьому роздавати допомогу потрібно під контролем тієї держави, чиї громадяни живуть на цій території, або нейтральної сторони, Червоного Хреста чи іншої незалежної організації.

❗Забороняється проводити залякування, терор і репресії, брати цивільних у заручники, використовувати як "живі щити", грабувати та знищувати їхнє майно.

Безумовно, поза законами війни також є тортури, тілесні покарання, калічення, медичні та наукові досліди над людьми та будь-яке інше брутальне поводження.

❗З особливою увагою потрібно ставитись до жінок, яких не те що не можна ґвалтувати і примушувати до проституції, а необхідно захищати від цього. Вагітні, породіллі та годувальниці мають пріоритет при отриманні допомоги, як і діти.

❗Евакуація цивільних з гарячих точок має бути одним із важливих питань для сторін конфлікту. Однак заборонено примусово переселяти людей на територію держави-окупанта, окрім як у випадках виняткової небезпеки. 

Росія проводить такі переселення регулярно: як з Криму протягом останніх 8 років, так і з ОРДЛО перед повномасштабним наступом.

Не можна евакуювати за кордон дітей, хіба що теж у виключних умовах і з письмовим дозволом батьків або опікунів.

Потрібно піклуватися, щоб діти до 15-ти років не були розлучені з сім'ями. І загалом сприяти об'єднанню родин і обміну інформацією між родичами, зокрема передачі персональної кореспонденції.

❗Не можна примушувати цивільних служити у військах держави-окупанта або брати участь у війні.

При цьому залучати до робіт повнолітніх людей можна, навіть якщо це є необхідним для потреб армії

❗Забороняється примусом отримувати від цивільних будь-яку інформацію.

Як не можна воювати?

Крім перелічених вище правил щодо цивільних осіб, є ще низка заборонених методів.

Закони та звичаї війни наголошують на особливому захисті низки споруд. 

❌ Не можна атакувати:

  • історичні пам'ятки, твори мистецтва, місця відправлення культів, які є культурною або духовною спадщиною;
  • об'єкти, необхідні для виживання населення, як-то запаси їжі та води, посіви, худоба;
  • греблі, дамби, атомні електростанції тощо, тобто споруди, ураження яких призведе до небезпечних явищ чи витоку небезпечних речовин;
  • цивільні лікарні, навіть якщо вони використовуються армією.

❌ Забороненими є невибіркові напади, тобто ті, що не спрямовані на конкретну військову ціль і які несуть по собі необмежені наслідки.

❌ Не можна вдаватися до методів, які наносять шкоду природному середовищу.

❌ Заборонено створювати голод серед цивільних.

❌ Не допускається віроломство, коли сторона викликає довіру супротивника і вдає, ніби має право на захист. Наприклад: прикидатись цивільними, симулювати капітуляцію чи намір вести перемовини, використовуючи емблеми Червоного Хреста чи ООН тощо.

При цьому воєнні хитрощі дозволені. Як-от маскування, пастки, дезінформація.

❌ Не можна нападати на поранених, хворих і полонених.

❌ Злочинним є принцип, наказ і навіть погрози не залишати нікого в живих.

Яку зброю не можна застосовувати?

Наскрізний принцип законів і звичаїв війни – уникати фізичних страждань і більшої шкоди, ніж потрібна для ослаблення противника. Тому не можна застосовувати зброю масового ураження і таку, що завдає надмірних страждань.

Під заборону підпадають:

❌ протипіхотні міни;

❌ касетні боєприпаси – бомби, снаряди, ракети тощо, які вивільняють велику кількість дрібних розривних суббоєприпасів;

❌ зброя, що наносить ушкодження осколками, які не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів;

❌ лазерна зброя, призначена для осліплення людей;

❌ хімічна та біологічна зброя (сюди відноситься навіть сльозогінний газ);

❌ ядерна зброя – прямої заборони на неї зараз немає, та її використання може суперечити принципам законів і звичаїв війни, що вже підтверджував у своєму висновку Міжнародний суд.

Деякі засоби не заборонені повністю, але їх можна використовувати обмежено, зокрема за жодних умов не в районах, де перебувають цивільні. Це стосується:

❌ мін, мін-пасток й інших приладів з дистанційним керуванням;

❌ запалювальної зброї (як-то фосфорні боєприпаси).

Крім того, сторони конфлікту мають працювати над тим, аби знизити небезпеку від вибухонебезпечних пережитків війни: припасів, які не вибухнули чи були покинуті.

Як потрібно поводитися з полоненими?

Сторони війни зобов'язані якнайшвидше розшукувати та підбирати поранених і загиблих.

Як уже йшлося вище, статус військовополонених отримують не всі, а ті, хто мав право братись за зброю.

З ними потрібно поводитись гуманно, поважаючи право на життя, політичні, релігійні та інші переконання. Будь-які дії, які призводять до смерті полоненого або створюють загрозу їхньому життю, вважаються серйозним порушенням.

Захоплених ворогів за жодних обставин не можна піддавати тортурам, жорстокому або принизливому поводженю, тілесним покаранням. Ба більше, конвенція каже, що їх слід захищати від насильства, залякування і цікавості публіки.

Держава має забезпечувати ворожих полонених їжею, водою, одягом і медичною допомогою. А також надавати право обмінюватися новинами з родичами, приймати душ, дотримуватись гігієни і прати свій одяг.

Полонений має повідомити своє прізвище, ім'я та військове звання, дату народження та армійський номер або схожу інформацію. Не можна примусом отримувати від них якісь дані. 

Особисті речі мають залишатись при армійцях, за винятком суто озброєння. 

Держава може використовувати працю військовополонених, однак на невоєнних і безпечних роботах. Враховувати треба, серед іншого, їхнє військове звання. Наприклад, офіцерів не можна примушувати працювати, а сержантів – лише до наглядової роботи в таборі.

Після закінчення війни полонених треба звільнити та повернути на батьківщину.

Судити армійців можна за воєнні злочини, але не за сам факт участі у бойових діях.

Відповідальність за всі умови утримання полонених несе держава. Оскільки ворог потрапляє не в полон конкретної частини, а держави.

Що таке воєнні злочини, геноцид і злочини проти людяності?

Держава, яка воює, несе відповідальність за те, щоб її представники дотримувалися законів і звичаїв війни. Але це не знімає й особистої відповідальності з людей.

Порушення міжнародного гуманітарного права є воєнним злочином, одним із найтяжчих порушень в принципі.

Цей термін іноді плутають із військовими злочинами, що позначає інше – порушення армійцями порядку служби.

Перелік воєнних злочинів доволі широкий. Узагальнено це:

  • напад на цивільне населення;
  • вбивство, тортури, нелюдське поводження та нанесення серйозних тілесних ушкоджень тим, хто має бути захищеним, тобто пораненим, полоненим, цивільним;
  • застосування забороненої зброї або методів війни;
  • пограбування;
  • депортація і незаконне переміщення людей;
  • використання захисних знаків (як-то емблеми Червоного Хреста) не за призначенням; 
  • віроломне вбивство або поранення супротивника;
  • взяття заручників;
  • заява, що пощади не буде.

Крім того, міжнародне право визначає ще кілька найтяжчих злочинів поряд із воєнними:

  • геноцид – дії з метою знищити будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку;
  • злочини проти людяності, тобто масове винищення, поневолення, депортація цивільних тощо;
  • агресія.

Хто і як може карати за злочини на війні?

Відповідальність за переслідування порушників лежить насамперед на самих державах.

В українському Кримінальному кодексі є відповідні статті:

  • порушення законів і звичаїв війни – від 8 років тюрми до довічного;
  • планування і розв'язування агресивної війни – від 7 до 15 років ув'язнення;
  • геноцид – від 10 років до довічної в'язниці;
  • також окремо є статті про насильство над населенням у районі бойових дій, погане поводження з війсьовополоненими, незаконне використання символіки Червного Хреста, мародерство.

Для найтяжчих випадків, які стосуються міжнародної спільноти і коли держава не може або не хоче розслідувати злочини самостійно, існує Міжнародний кримінальний суд (МКС), який ще називають судом Гааги.

Ніхто, незалежно від висоти посади, не має імунітету перед МКС. Статус глави держави, уряду, члена парламента тощо не є підставою для пом'якшення вироку.

Строку давності у злочинів, які може розглядати МКС, не існує.

Серед покарань, які може призначити цей суд: позбавлення волі максимум на 30 років або пожиттєве ув'язнення за виключно тяжкі діяння. Додатковим може бути штраф або конфіскація майна.

МКС був заснований у 1998-му році. Його роботу регулює окремий документ – Римський статут. Україна є серед його учасників, однак досі не ратифікувала цей договір. 

Це позбавляє Київ деяких прав, як-то пропонувати свого суддю. Однак у 2014-му році Верховна Рада визнала дію суду Гааги на території України.

Кого і коли вже карали?

Попередниками Міжнародного кримінального суду були спеціальні трибунали.

Нюрнберзький і Токійський були створені після Другої світової війни для покарання, відповідно, керівників гітлерівської Німеччини та японських воєнних злочинців. Перший тривав трохи більше року, другий – 2,5.

У 1993-1994-му роках Рада Безпеки ООН створила ще два трибунали для конкретних випадків. Перший, стосовно колишньої Югославії, працював аж до 2017-го року, розглядав справи проти 161-ї людини і 90 засудив. 

Серед підсудних був колишній президент Югославії Слободан Мілошевич, а також інші посадовці та генерали, яких визнали винними у геноциді та воєнних злочинах.

Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди існував до 2015-го року. Він не лише засудив за геноцид до довічного строку колишнього прем'єра цієї держави, а й до 30-35-річних – керівників пропагандистських радіо та газети. 

Злочинців відправляли не лише під міжнародні, а й під національні суди. Так, один із керівників голокосту, німецький підполковник Адольф Айхман переховувався аж до 1960-го року, коли нарешті був спійманий ізраїльськими спецслужбами, вивезений до Ізраїлю і там засуджений до страти.

Наразі у суді в Нідерландах триває заочний процес над бойовиками, які в 2014-му році збили над Донбасом цивільний літак рейсу МН-17. В Україні за воєнні злочини на Донбасі були також заочно засуджені підконтрольні Росії бійці: до 10 і 10,5 років ув'язнення.

Міжнародний кримінальний суд веде розслідування щодо злочинів на війні в Україні, що триває з 2014-го року. Після повномасштабного вторгнення прокурор МКС також відкрив справу.

Існує також ще одна інстанція – Міжнародний суд ООН, також розташований у Гаазі. Він розглядає суперечки між державами і зокрема позов України проти Росії за агресію. 16-го березня 2022-го року цей суд наказав Москві припинити війну.

***

Російська війна злочинна сама по собі. Окрім того, прийшовши на українську землю, армійці Путіна порушили незліченну кількість законів війни. 

Залишити це без наслідків буде ганьбою всього цивілізованого світу. Таким чином він розпишеться у власній слабкості. Тому суд над російськими воєнними злочинцями – питання часу. Він буде. 

Хоча і не виправить жодного вбивства. І не задовольнить бажання помститися, яке, природно, з'явилося в українців. 

Але його мета буде в іншому – врятувати людей від наступних кривавих диктаторів і їхніх посіпак-убивць.


Главные новости

Политика Без политики Происшествия(Украина) Комментарии Футбол Этот день в истории Цитаты Антикризис Евро-2012 Авто Актуально Обзоры Выборы Новости компаний 3 Протесты Религия Новости компаний 2 Блоги Новости компаний Экономика Общество Столица Происшествия Мир Репортаж Спорт Интервью Статьи Пресса Аналитика Онлайн Кино Главные Личное мнение Недвижимость
bigmir)net TOP 100
2001 — 2022 © ForUm. (AMP)