Напередодні чотиристороннього саміту в Парижі 9 грудня виявилося чимало охочих дати поради та рекомендації до стратегії і тактики переговорів. Я відгукнувся на пропозицію «Української правди» написати відповідну статтю – на правах засновника Нормандського формату, учасника всіх попередніх зустрічей на найвищому рівні і знавця Мінських домовленостей від «А» до «Я».
Нагадаю, попередній саміт відбувся ще у жовтні 2016 року в Берліні.
Тоді спільними силами проукраїнської коаліції за активної підтримки канцлерки Німеччини та президента Франції Путін був поставлений перед жорстким вибором: або реально виконувати Мінські домовленості згідно із так званою «дорожньою картою», або заморозити ситуацію, тягнути час і потерпати від ізоляції, економічних санкцій та міжнародних судових позовів. А ще – сподіватися на зміну політичної ситуації в Києві і нової міжнародної кон'юнктури.
Відтоді будь-яка наступна зустріч у верхах мала би логічно завершитися офіційним схваленням амбітної конструктивної «дорожньої карти» з імплементації Мінських домовленостей, повернення українських територій та встановлення миру.
Відтак, саме її проведення означало б початок остаточної поразки Кремля на українському фронті і перемогу нашої держави.
Для Володимира Путіна та його неоімперіалістичної концепції «русского мира» такий варіант був абсолютно неприйнятний і став би особистим крахом.
Тому переговори у Нормандському форматі трансформувалися у низку дво-, три- та чотиристоронніх телефонних бесід, де лідери України, Німеччини та Франції наполегливо переконували Путіна зрушитись з місця і почати підготовку «дорожньої карти» для наступної зустрічі.
Так ми і узгодили тристоронній проект документа та передали його в Кремль.
В унісон працював і паралельний трек – американський, де пропозиції на розгляд російської сторони передавалися по лінії Волкер-Сурков. У відповідь – зловісна тиша.
Проте, незалежно від проведення окремого саміту, нам вдалося здійснити наймасштабніший обмін полоненими напередодні Нового 2018-го року.
Путін обрав варіант «продовжуємо пострілювати і чекати».
Через кілька місяців після Берлінського саміту обрали нового президента Сполучених Штатів, з яким росіяни деякий час пов'язували надії на послаблення санкційної політики та відвернення уваги Штатів від «українського питання». Але, зробивши ставку на двопартійну підтримку, ми навели мости з новою адміністрацією і поховали надії Путіна.
Далі за півроку обрали нового президента Франції, що росіяни використали для аргументів на кшталт «нехай новий лідер-учасник нормандського формату розбереться в ситуації і опанує тему».
А ще далі Кремль зайняв «глуху оборону» до наступних президентських виборів в Україні, розглядаючи їх як нове вікно можливостей для просування російського сценарію врегулювання ситуації на Донбасі – «приєднання України» до окупованих територій з правом фактичного вето на наш стратегічний європейський та євроатлантичний вибір.
Після низки поступок з боку української сторони Путін мусив погодитися на саміт.
Це найсерйозніший тест для нової влади за весь час після його обрання. І виклик для країни.
Знаю, які це виснажливі розмови. Якої швидкої реакції, залізних нервів і товстої шкіри вони потребують. І, звичайно, хвилююся за результати.
Виходячи з державницьких міркувань, вважаю за доцільне дати кілька порад.
Перше. Слід повернутися до теми берлінської «дорожньої карти».
Саме вона є ключем до миру та має стати «лакмусовим папірцем» для перевірки «щирості» миролюбних намірів агресора.
«Дорожня карта» за задумом українсько-німецько-французької коаліції є формалізованою структурованою логічно-обумовленою послідовністю безпекових та політичних кроків усіх причетних сторін, реалізація яких забезпечить політико-дипломатичне врегулювання ситуації на Донбасі.
Її ключовим аспектом є пріоритет безпекового компоненту всього комплексу Мінських домовленостей, включаючи виведення російських військ.
Звертаю особливу увагу на небезпечну гру з термінами щодо умов визнання виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей.
Поспішна згода українських переговірників на прийнятність відповідності виборів «в цілому» демократичним стандартам ОБСЄ, а не «повністю», дає широке поле для маневру російській стороні та її маріонеткам для забезпечення потрібного їм електорального результату.
Підредагували ніби одне слово, а зміст помінявся докорінним чином. І це вже не формула Штайнмаєра – це формула Путіна.
Друга порада: невід'ємним елементом мирного врегулювання на Донбасі залишаються миротворці під проводом ООН.
Без миротворчого контингенту за моделлю, запропонованою нами ще напочатку 2015 року, ми не зможемо говорити про створення необхідних безпекових умов, включаючи гуманітарне розмінування, охорону під час виборів чи контроль за кордоном.
Разом з нашими німецькими та французькими союзниками ми узгодили концепцію та модель розміщення миротворчого контингенту на Донбасі.
Навіть у німецькій (!) коаліційній урядовій програмі було чітко зафіксовано важливість розміщення миротворчого контингенту як елемент сприяння відновленню миру на Донбасі.
Більше того, під час зустрічей у Вашингтоні нам вдалося скоординувати наші підходи з американською стороною, яка підтримала цю ідею.
До активного її просування підключився спецпредставник Курт Волкер.
Однак з того часу, як нова переговорна команда зняла з порядку денного питання миротворчого контингенту, наші партнери логічно запитують – і мене особисто – під час заходів високого рівня: «Якщо Україна не порушує цю тему, чому ми маємо її просувати? Нам що, більше, ніж вам треба?».
Третя порада: не слід включати «газове питання» до загального порядку денного
Нормандського саміту, аби не дозволити Росії сформувати невигідний для України «пакет домовленостей», за яким за «дешевий» газ Україна зробить важливі поступки на політичному треку.
Ще нічого у новітній історії нам не обходилося так дорого, як дешевий російський газ.
Хотів би принагідно попередити, щоб не стало воно сюрпризом. Вже п'ятий рік, як ми не купуємо газ у Росії і не маємо в ньому бодай найменшої економічної потреби.
Тож не знаю як хто, але наша команда відновлення прямих закупівель газу у Путіна розглядатиме як капітуляцію – причому не лише в енергетичній, але й в політичній сфері.
І найважливіша порада: не довіряти Путіну. Ніколи і ні в чому. Путін маніпулює всім: змістом, фактами, цифрами, картами, емоціями. Він ненавидить Україну й українців і не бачить нашого місця на політичній карті Європи.
Про декілька його «улюблених фішок».
Фразу «як ми раніше домовлялись» слід уважно перевіряти, не вірити на слово і звіряти з реальними текстами домовленостей.
Пригадую, як і в Мінську в лютому 2015 року виявилося, що російськомовний переклад вже опрацьованої угоди виявися надто творчим: настільки, що докорінним чином змінював зміст положень, узгоджених вночі англійською мовою.
Про домовленості. Необхідно пам'ятати, що Мінські домовленості складаються з трьох документів: 5 та 19 вересня 2014 року та 12 лютого 2015 року.
Росія завжди прагне забути про Мінські домовленості 2014 року, бо там є кілька болючих для Москви зобов'язань, зокрема щодо виведення військ та передачі кордону під контроль ОБСЄ.
Путін часто маніпулює даними про кількість та джерела обстрілів, кількість техніки та живої сили, щоб довести, що українська сторона у більшій мірі винна за порушення режиму тиші.
Раджу бути готовим до таких статистичних маніпуляцій та мати цифри і дані, яким довіряють у Берліні та Парижі.
Класичний та найбільш цинічний аргумент – «их там нет». Про зброю він відповість, що «можливо, вона і російська, але нам не належить».
Щиро підтримую намір президента Зеленського домовитись у Парижі про терміни та механізм виведення російських військ з території Донбасу.
Проте дуже раджу активно попрацювати над тим, щоб привезти до Парижу чергові переконливі фото-, відеокадри, супутникові знімки, російські військові квитки, паспорти, фотодокази присутності новітньої російської зброї та техніки на території українського Донбасу.
У цьому контексті щиро радив би уникати зустрічі віч-на-віч з Путіним або, якщо цього неможливо зробити, не піддаватись на його КДБ-шні маніпуляції та підлещування, гру на емоціях та вразливих сторонах президента.
Власне кажучи, двостороння зустріч нас турбує більше, ніж розмова на чотирьох.
Варто довіряти не словам, а реальним діям російської сторони.
Наостанок, вимушений розчарувати тих, хто хоче сісти за стіл переговорів, подивитись Путіну в очі, зрозуміти, чого той хоче від України і домовитись «десь посередині». Йому не потрібен ані Крим, ані Донбас. Йому потрібна вся Україна.
Нехай нинішній розвиток подій щодо поглинання Білорусі Москвою стане всім прикладом та яскравим передбаченням того, що очікує Україну. Це теж, до речі, про дешевий газ.
Слід дослухатись до порад наших друзів, зокрема президента Литви, який щиро застеріг українське керівництво «не йти на поступки, які можуть нанести шкоду».
Дійсно, важливо, щоб той спосіб, в який буде врегульовано ситуацію на Донбасі, не створив ще більше загроз для всієї України.
Бажаю Володимиру Олександровичу результативного нормандського саміту в Парижі та досягнення миру з урахуванням національних інтересів України.
Крихкий мир настане лише після того, як росіяни виведуть своїх військових, заберуть техніку та зброю назад у свій «воєнторг», припинять фінансувати бойовиків. А сталий мир, до речі, прийде лише тоді, коли Україна вступить до НАТО.
Лише ця стратегія призведе до повної гарантії нашої безпеки та незалежності.
