Для таких складних проблем, як зміни клімату, простих рішень немає. Проте ми вже маємо кілька прикладів із недалекого минулого, як світові вдавалося згуртуватися і розібратися із проблемами довкілля.
Як нам вдалося позбутися кислотних дощів чи куди поділися дірки в озоновому шарі нашої атмосфери? Чи не можуть ці уроки допомогти впоратися і з більшою проблемою глобального потепління?
1970-ті, 80-ті та 90-ті: кислотні дощі
Йде 1980-й, і в річках Скандинавії зникла риба.
Частина дерев у лісах не має листя.
А у Північній Америці деякі озера є настільки мертвими, що їхні води набули лякаючого неонового відтінку блакитного.
Причина цього - хмари із двоокисом сірки, що утворюється при згорянні вугілля на теплових станціях. Вони можуть рухатися на довгі відстані, несучи із собою кислотні дощі.
"У 1980-х це (кислотні дощі) сприймали як найбільшу проблему довкілля за всю історію", - каже Періндж Греннфелт, шведський вчений, який відіграв ключову роль у розумінні небезпеки кислотних дощів.
Заголовки про кислотні дощі майоріли у пресі. Роками із ними були пов'язані нерозуміння, заперечення та дипломатичні демарші.
Проте коли науковці довели їхнє існування і пояснили причини, досить швидко заклики до боротьби із цим явищем перетворилися на реальні кроки. Вони були узгоджені у міжнародних договорах щодо скорочення викидів від спалення викопного палива, які й викликали кислотні дощі.
Поправки до Акту про чисте повітря у США дозволили створити систему лімітів та торгівлі ними, що простимулювало підприємства знижувати викиди сірки та азоту, і торгувати невикористаними лімітами. Кожного року ці ліміти зменшувалися, аж поки викиди не скоротилися дуже відчутно.
Тож виглядає, що це спрацювало? Кислотні дощі над Європою та Північною Америкою відійшли у минуле, хоча все ще залишаються проблемою, особливо в Азії.
Проте, як каже канадський вчений Джон Смол, який у 1980-х лише починав свою кар'єру в науці, з багатьох точок зору боротьбу із кислотними дозами можна назвати "історією успіху", яка показала, що спільні зусилля країн здатні подолати глобальну проблему.
"Якщо на забруднення не поставити цінник, люди і надалі забруднюватимуть атмосферу, - каже науковець. - Це ми точно зрозуміли".
1980 - ті: озонова "діра"
У 1985 світ сколихнула ще одна лякаюча проблема довкілля. Вчені із Британської антарктичної експедиції попередили світ, що над Антарктикою з'явилася і розширюється "діра" в озоновому шарі атмосфери.
Вона утворилася через хлорфторвуглеводні - парникові гази, що використовують у аерозолях та холодильному обладнанні.
"Цей "бабах" стався несподівано і розростався дуже швидко", - так Анна Джонс із Британської антарктичної експедиції описує, наскільки швидко тоншав шар газу, який прикриває нашу планету від шкідливого сонячного опромінення.
Шар озону над Арктикою тоншав від 1970-х, але новина про те, що "діра" вже має розміри самого континенту стала сигналом тривоги для всього світу. У 1987 світові лідери підписали Монреальський протокол, який згодом назвали однією із найбільш успішних міжнародних угод у галузі довкілля.
Хімікати, що сприяли виснаженню озонового шару, стали поступово вилучатися, а промисловість перейшла на випуск аерозолів без хлорфторвуглеводнів, що підтримали екологічно-свідомі покупці.
"Це було дійсно глобальною проблемою, але науковці та політики змогли спрацювати разом", - каже доктор Джонс.
"Вони діяли швидко і вони використовували механізм, який дозволяв жорсткий протокол. Це дуже важлива підказка у тому, як зробити так, щоб угода працювала", - каже вчена.
Утім, попри успіх Монреальського протоколу, були і "відкати" назад. Наприклад, коли виявили, що гідрофторвуглеводні, які були розроблені на заміну шкідливих для озону речовин, теж виявилися сильними парниковими газами.
А ще був загадковий сплеск викидів хлорфторвуглеводнів, слід якого вів до Китаю.
Обидві проблеми потребували подальших кроків, і вони були зроблені.
Озонова "діра" потроху затягується, але хімічні сполуки, що шкодять озоновому шару, досить довго залишаються в атмосфері, тож і лікування буде довгим і повільним процесом.
Від 1920-х до 2020-х: бензин із "присадкою"
Десятиріччями у світі використовували етильований бензин, в який додавали свинець для більшої ефективності.
Те, що виділялося з двигуна авто після згоряння такого бензину, було надзвичайно шкідливо вдихати. Воно викликало захворювання серця, рак та інсульти. Його також пов'язували із проблемами розвитку мозку у дітей.
У довгій боротьбі науковців, регуляторних органів та бізнесу врешті переважили міркування здоров'я, і багаті країни заборонили використання такого бензину від 1980-х.
У бідних країнах бензин із "присадкою" використовували і надалі, адже він був дешевшим, ніж звичайний. І лише кілька місяців тому багаторічна кампанія ГО та урядів під "парасолькою" Програми ООН із захисту довкілля (UNEP) успішно завершилася - остання крапля етильованого бензину потрапила в бензобак.
Утім, хоч етильований бензин вже поза законом, свинець дуже довго утримується у ґрунті та пилу, тож забруднення триває.
Чого ми можемо навчитися?
Тепер ми багато чуємо про зміни клімату. Набагато більше, ніж про стан озонової діри чи опади у вигляді кислотних дощів. Але між цими двома проблемами можна провести кілька паралелей.
Тим не менш, впродовж тривалого часу кислотні дощі викликали запеклі міжнародні суперечки, дехто навіть заперечував їх існування, а бізнеси, пов'язані із викопним паливом, протидіяли природоохоронним організаціям. Лунає знайомо?
Професор Смол вважає, що дебати щодо кислотних дощів можна вважати підготовчим етапом до більш складної дискусії про зміни клімату.
"Перше, що я зрозумів: ми маємо ефективно доносити результати наших досліджень, і розраховувати не лише на колег-науковців, але й на політиків та громадськість", - каже він.
"Якщо є інформаційний вакуум, його одразу ж заповнять зацікавлені групи".
За словами професора Смола, нинішня ситуація ускладнюється ще і поширення соцмереж та дезінформації.
Коли ж йдеться про міжнародні зусилля щодо припинення використання етильованого бензину, то, як каже Роб де Янг із UNEP, ключовим уроком є вага узгоджених зусиль.
"Вся кампанія була побудована на кращій обізнаності громадськості, кращій соціальній комунікації та діях, на наслідках, які має використання цього бензину для дітей", - розповідає він.
А міжнародні зусилля щодо зменшення використання парникових газів та порятунку озонового шару показують, якого рівня має бути співпраця, коли нині ми говоримо про глобальне потепління.
"Проблема кліматичних змін є значно складнішою, ніж озонова, тому що ми не маємо негайних замінників викопному паливу, так, як це було зі шкідливими аерозолями, - каже доктор Джонс. - Але це причина не робити нічого. Проблема є дуже важливою, дуже великою і з нею треба розібратися".
"Але коли бізнес та уряди у минулому співпрацювали, їм вдавалося вирішувати дійсно глобальні екологічні проблеми. Зараз вони мають показати, що здатні зробити це ще раз".