Дмитрий Ярош: Путин может умереть в любой момент

📅 15.01.2019    🕐 10:28

Він називає себе «ортодоксальним східняком». Уродженець індустріального Дніпродзержинська (нині Кам'янське) на сході України. Виходець з типової робітничої родини часів СРСР. Колишній жовтеня, піонер і комсомолець, Дмитро Ярош дивним чином трансформувався в націонал-демократа, борця з «радянщиною», а потім і в українського націоналіста.

Зустріч з Ярошем мала відбутися на базі Української добровольчої армії (УДА), всього за 100 кілометрів від окупованого Донецька.

В останній момент в Telegram прийшло повідомлення: «У мене в cім'ї – шпиталь. Якщо ви не проти і не боїтесь заразитися грипом, приїжджайте не на базу, а до мене додому. Я буду говорити в гарячці, а тому завжди зможу відмовитися від своїх слів (смайлик)».

Пізніше Ярош розповість, що «підхопив бациллу» під час зустрічі з Президентом Петром Порошенком, який навідався в Дніпро наприкінці 2018-го.

Ярош живе з молодшим, 10-річним сином Дмитриком, дружиною Ольгою, котом Немо, собакою Ларі, а також охороною в малопримітному будинку типового приватного сектора Кам'янського. Про те, що тут знаходиться «особистий ворог Кремля», говорять хіба що український прапор, камери спостереження й автоматник біля воріт.

21-річна донька Яроша Ірина з маленькою Софійкою теж живуть у Кам'янському. А старша, 25-річна Настя з синами Назаром і Устимом пустила коріння на Івано-Франківщині.

Під час інтерв'ю Ярош багато посміхається і сміється. Які демони ховаються за цією посмішкою, відомо, напевно, тільки Господу. Творець УДА зізнається, що мріє потрапити в рай. Щоправда, сумнівається, чи потрапить.

Дмитро Ярош – закоренілий гуманітарій. Зовні мало схожий на людину, яка стала іконою Революції і напівміфічним персонажем, яким лякають росіян кремлівські пропагандисти. Але його пасіонарність не викликає сумнівів з перших хвилин бесіди.

Азарт і холоднокровність, з якими Ярош розмірковує про революцію і війну, можуть відштовхувати або надихати. Ті, хто надихається, допомагають йому грошима або навіть готові віддати життя в бою. Інші люто звинувачують Яроша в тому, що він «став порохоботом», «продався влады» і «відійшов від революційних справ».

В інтерв'ю «Українській правді» нардеп, який майже не з'являється у парламенті, розповів про ставлення до влади, виборів, кандидатів у президенти, Путіна, про військову тактику під час повномасштабного вторгнення РФ, про власні страхи, смерть і рай.

«Ми ніколи не займалися репресіями»

– Здається, Ярош зник з медійного поля, пішов у самітництво. Ви весь час проводите на базі УДА?

– База – доволі умовно. Є декілька місць, де базуються наші підрозділи.

– Чим вони займаються?

– Роботи багато. Ми вивели зараз (перед Новим роком) два батальйони з передової. Але допомагаємо в парамедичному забезпеченні «передка». Наші хлопці також співпрацюють з СБУ по різним антидиверсійним заходам.

Активно працюємо над ще більш потужними ударними безпілотниками. Навіть трошки випереджаємо Збройні сили в цьому питанні. Долучаємо науковців. У нас вже є своєрідне конструкторське бюро, яке працює над удосконаленням існуючих видів озброєнь. Навіть патентуємо деякі речі.

– Ви підкоряєтесь командуванню?

– Безумовно. Я – радник начальника генштаба. Ніяких нюансів немає, безпосередній зв'язок і з командування ООС, і з центральним штабом. І з СБУ, і з МВС немає розходжень.

– Який зараз статус Української добровольчої армії?

– (Пауза) У цьому правовому полі офіційного статусу ми не маємо. Сподіваюсь, нарешті приймемо закон про УДА. Тоді буде, так би мовити, все по-людськи.

Завжди говорю, що ми не є незаконними збройними формуваннями, як нас намагаються представити росіяни. Ми ніколи не воювали проти мирного населення. Ніколи не займалися репресіями.

Думаю, є всі шанси прийняти законопроект, навіть до виборів. Я з президентом крайній раз говорив про це. Здається, він вже дозрів до того, щоб законопроект про УДА був поданий. Він базується на кращому європейському досвіді Естонії, Латвії, Фінляндії, Швейцарії. І не порушує монополію держави на насильство.

Я його подавав, потім відкликав на доопрацювання. Побачив, що треба говорити з впливовими депутатами. Ми зустрілися із Сергієм Березенком (заступник голови фракції БПП, – УП). Якщо БПП проголосує, то цей проект пройде, це зрозуміло. «Народний фронт», я думаю, точно підтримає. Ми маємо всі шанси, що і опозиція підтримає – «Радикальна партія», «Батьківщина».  

– На які гроші існує УДА?

– Є, в першу чергу, коло доволі крупних бізнесменів, які допомагають нам працювати. Навіть хлопці отримують якісь там гроші. Ми не називаємо це зарплатою, тому що вона не завжди буває. Це – матеріальна допомога сім'ям. Декілька тисяч гривень.

Наш навчальний центр побудували значною мірою за рахунок «Епіцентру». Хоча я особисто не знайомий з Герегою (співвласник мережі гіпермаркетів, колишній депутат Партії регіонів, який голосував за «диктаторські закони», – УП). Ми спілкувались через посередників. Нам «Епіцентр» постачав матеріали.

Також дуже вдячний Геннадію Буткевичу (співвласник мережі «АТБ-Маркет», – УП).Нам декілька років допомагають їжею на сотні тисяч гривень. Плюс базу забезпечуємо за рахунок фермерів: м'ясо, крупи, олія. У нас справді народна армія, допомагає вся Україна – від Закарпаття до Донеччини.

– Зі сторони це може виглядати так: Ярош приходить до бізнесменів зі зброєю та все насильно відбирає. Або бере гроші від бізнесменів з обіцянками їх «кришувати».

– Навіть якщо б ми були взагалі ангелами, з нас все одно зліпили б чортів. Знаєте, я не звертаю увагу на російську пропаганду. У нас з ними війна. Вони мають дуже погано говорити про нас, ми – про них. Це закономірно.

– Яка ваша депутатська зарплата?

– Та її за мене дівчата отримують (посміхається). Я навіть точно не знаю. В мене дуже багато прогулів, так що там доволі невеликі гроші. Якщо чесно, ці гроші йдуть на різноманітні потреби УДА. В основному на паливо (сміється).

– В чому різниця між УДА та «Правим сектором»?

– Ми – позапартійна сила. Взагалі не займаємося партійною політикою. Як і Збройні сили, захищаємо державу від ворога. Саме з цією метою ми і створили УДА.

Одна з причин, з якої я вийшов з «Правого сектора» – вони хотіли продовження революції. А я вважав, що революція знищить державу до кінця. Росія вторгнеться, якщо ми зараз почнемо брати під контроль урядові квартали. Але там, в «Правому секторі», чудові хлопці.

– Як би ви охарактеризували зараз націоналістичний рух?

– Спостерігаю об'єднавчі речі. Це дуже добре, тому що націоналістичний рух як політичний в такі буремні часи дуже потрібний Україні. Націоналісти досить гідно проявили себе і під час революції, і під час війни. Бажаю їм все ж таки максимального єднання на президентських, парламентських виборах.

Потрібна потужна фракція, яка б працювала в Раді. Я буду за це молитися. Хай об'єднуються. Кожен має займатися своїм. Ми – воювати. Вони – політикувати.

«Правий сектор» під час Майдану намагались підкупити

– Є така думка, що Ярош – «проект» спецслужб.

– Ті, хто так говорить, живе у своїй матриці. Частіше це люди з бізнесовим способом мислення. Вони вважають – все, що навколо них, це якісь проекти, в які обов'язково треба вкинути мільйони доларів. Вони геть не вірять в силу і енергію народних мас. Це їхня найбільша проблема. Вони врешті всі програють.

Ігор Валерійович (Коломойський – УП) вже багато чого втратив – не повірив в силу українського народу (сміється). Олігархи будуть втрачати і далі.

– Хіба Ярош ніколи не був проектом Коломойського?

– Це все видумки. Я бачився з ним рази три-чотири в житті, коли він був губернатором. Ігор Валерійович - шалена людина, розумна. Він – гравець. Азартний гравець. Це помітно одразу по спілкуванню. Ми дуже непогано попрацювали з його командою.

В основному я бачився з Геннадієм Корбаном (бізнесмен, колишній віце-губернатор Дніпропетровської області – УП), Борисом Філатовим (адвокат, бізнесмен, чинний мер Дніпра – УП). Вони безпосередньо відповідали за наші контакти. Надали купу автомобілів, купу легальної зброї зареєстрували на відповідних людей. Допомагали медикаментами. Я Коломойському і його людям вдячний. Але вони забезпечували тільки частинку від того потоку необхідних речей, які ми отримували від різних людей.

– Чий проект Ярош?

– Українського народу, в першу чергу. Ми могли зробити так, що антинародний, антиукраїнський Янукович пішов. «Правий сектор» став детонатором. Ми самі по собі нічого б не змогли зробити. Стали першими, хто повів, а справу до кінця зробили народні маси.

Я їм – Коломойському, хто там ще? – говорив, але вони не зрозуміли, що насправді відбулося. Вони би подивилися, як на Майдані будували барикади. Для мене це найяскравіший приклад – жодного керівника, а той тягне лавочку, інший сніг насипає в мішки. І через півгодини вже виросла барикада в декілька метрів.

Українці самодостатні і дуже самобутні. Вони вміють все, їм головне не заважати. Головне, щоб ось це кодло, яке намагається із себе щось ліпити, не заважало українцям будувати свою державу.

– Ви з Ахметовим знайомі?

– Ні. Ніколи не бачив. З Пінчуком зустрічався. Здається, це було після Майдану. Але там такі, суто технічні питання були. Здається, його базу хлопці захопили на Закарпатті. Щось таке (сміється)…

– Є інформація, що свого часу тодішній голова РНБО, а потім голова адміністрації президента Андрій Клюєв давав вам 15 мільйонів доларів, щоб ви пішли з Майдану.

– О! Вже 15?! Я чув раніше про п'ять. Цих грошей не було. З Клюєвим я не зустрічався. Спроби контактів з його сторони були. Вони всі там намагалися вийти на мене, «Правий сектор» і купити.

«Українці занадто ідеалізують добровольчий рух»

– Доволі часто члени «Правого сектора» та УДА потрапляють в центр скандалів, пов'язаних з рейдерством, рекетом, розборками на регіональному рівні. Останній приклад – Сергій Торбін, один з головних підозрюваних у вбивстві Катерини Гандзюк. Як так відбувається?

– Як на мене, український народ занадто ідеалізував добровольчий рух. Так, у багатьох питаннях є за що. Але треба враховувати, що добровольці – живі люди. Вони можуть без перебільшення героїчно воювати. Але коли випадають із системи, виходять на «вільні хліба», часто потрапляють у середовище, де процвітають рекет, корупція і всі інші речі.

По Херсону і Гандзюк мені зателефонував генерал-лейтенант Кононенко з СБУ. Я дав вказівку всім своїм хлопцям максимально сприяти слідству. Про все інше ми будемо говорити після судового рішення. Ми надали повне сприяння по справі Гандзюк. Вони прилетіли до нас на базу «вертушкою», почали слідчі дії і так далі.

– Будете захищати своїх людей?

– Будь-яка структура, і УДА в тому числі, – зліпок суспільства. У нас, повірте, зібрані не найідеальніші люди. Є хлопці з відсидками, кого тільки немає.

Коли ми їх з комбатами тримаємо в «єжових рукавицях», то люди працюють у правильному напрямку. Як тільки йдуть в тил, починається безгрошів'я, якісь звинувачення… Виправдати це неможливо. Треба карати, безумовно, з точки зору закону. Інших відповідей не може бути.

Випадків, коли я захищав своїх, і вони були винні, не було. Абсолютно. Нікого не збираюсь прикривати, якщо людина свідомо йде на злочин. Ми маємо можливість найняти адвокатів, юридична допомога – будь ласка. Кожна людина має право на захист. Хай доводить свою невинуватість.

– Ви Торбіна знаєте?

– Звичайно. Він був командиром розвідроти. Що він за людина? На війні це – герой. Взимку, коли вже падав ДАП, він в Пісках цілу роту з 93-ої бригади вивів з такого, що потім командир роти (він поранений був) приїхав на колясці до мене в госпіталь, де я також поранений лежав, та дякував за Торбіна.

Давайте я буду коментувати всі ці речі після суду. Не хочу звинувачувати. Також не хочу виправдовувати всіх цих людей.

«Серйозно займусь політикою після перемоги»

– Є чимало людей, які хотіли бачити вас насамперед політичним лідером, а ви усунулись від процесу.

– Коли я пішов у 2014 році на фронт, людям, в тому числі й на окрузі, чесно сказав: «Я буду займатися тільки війною до перемоги». Головне прохання людей на окрузі було не допустити там війну. Мені вдається цю обіцянку виконувати.

Хто хотів мене бачити політичним лідером? Подивіться на відсотки, які я отримав на президентських виборах (сміється)! В умовах війни рейтинги – нестабільна річ.

Не виключаю, що займусь серйозно політикою після перемоги. Готуюсь до того, дуже багато читаю. Коли звільнимо Донбас і Крим, тоді можна буде говорити вільно про політику.

– Створити свою партію, рух?

– Може бути все, що завгодно. Хоча найідеальніше, щоб був об'єднаний націоналістичний рух, і щоб я став його частиною. Зараз війна. Я вже говорив, що я не шизофренік і не геній. Мені важко розриватися. Повага, яку я маю у військах та серед побратимів, – це правильний, на мою думку, шлях.

– Ваш похід у президенти у 2014-му. Що це було – експеримент? Спроба прозондувати свій електорат?

– У «Правому секторі» виникла така думка, що треба отой авторитет, який здобули на Майдані, ретранслювати і вже утвердити в політичному полі. Мене було висунуто, але я не мав великого бажання.

Як людина, яка була дотична до політики з 87 року, прекрасно уявляв, що перемогти на тих виборах було практично неможливо. Але треба було застовпити місце і не дати знищити революційні структури після революції. Це практично захисна реакція – через утвердження в політиці.

Війна не дала нам займатися розбудовою політичних структур. Я в перших числах квітня приїхав у Дніпропетровську область, і ми почали звільнення територій. Часу на виборчу кампанію не залишилося.

– Які висновки зробили з тих виборів?

– Головний – на вибори в 2019-му мені йти не треба (сміється). Повториться та ж сама ситуація. Коли ти займаєшся одним, тим і займайся. Такий маленький результат принижує весь рух. Шкодую, що тоді у ВР не пройшли «Свобода» та «Правий сектор». Тоді б політичний розклад був трохи кращим для України.

Всі люди грішні. Серед націоналістів ангелів немає. Але сам фактор присутності ідеологічних партійних груп у парламенті, в абсолютно безідейному, він вже мобілізує сили та приводить до позитивних кроків. Такого балагану, як зараз, можливо, і не було б.

Хоча ця Рада, якщо без емоцій проаналізувати її діяльність, досягла досить непоганих результатів – антикорупційні речі, військові питання та інше.

«Є тривога перед виборами»

– Вам подобається нинішній політичний курс держави?

– Зовнішня політика працює, як мені здається, у доволі правильному напрямку. Коли ми в умовах війни говоримо про орієнтир на НАТО, воно, в принципі, виправдано, безумовно. Хоча я маю свою точку зору і вважаю, що найближчими роками ніяке НАТО нам не світить. І не треба з цього робити черговий фетиш. В якійсь мірі це – популізм.

Якщо говорити про внутрішню політику, я був завжди прихильником, щоб максимально відтискати від влади бізнес. На превеликий жаль, Петро Олексійович цього не робив, не робить і, я так підозрюю, не буде робити (сміється).

Ми бачимо всі ці скандали, які тільки дестабілізують ситуацію в країні. Всі ці розмови про торгівлю Roshen то в Криму, то на окупованій території Донбасу, то в Росії. Тут треба категорично ставити питання: або ти хочеш увійти в історію, або вляпатися в лайно.

– Україна вступила в активну передвиборчу кампанію. Які ваші очікування напередодні виборів?

– Емоційно є тривога. Двоє виборів на рік, коли в будь-який момент можливе широкомасштабне вторгнення Росії! Для росіян наші вибори – дуже важливий фактор. Вони готові до вторгнення. Про це говорять дані української розвідки, а також агентурної мережі УДА, яка є в Росії.

Багато хто з «ватників», які мігрують в сторону патріотичного електорату, задумуються, чи варто це врешті-решт робити. Знаю, що в колах колишніх «регіоналів» почали говорити: «Скоро тут будет Россия. Скоро все будет нормально. Нужно немножко потерпеть, и все будет ок!». Але так не буде – однозначно.

Я переконаний у нашій перемозі. Але просто маю тривогу, тому що кожна перемога пов'язана з великим пролиттям крові. Її вже пролито багато. Не хотілось би більше.

– Кому ви симпатизуєте на виборах?

– Кошулинському (Руслан Кошулинський, заступник голови «Свободи», заступник голови Верховної Ради у 2012-2014 роках – УП). Я за те, щоб він переміг. Якщо націоналісти об'єднають фінансові та медіа ресурси, то навіть у нього шанс є.

– Як ви ставитесь до присутності у рейтингах Вакарчука та Зеленського?

– Негативно, безумовно. Це ознака недорозвиненості нашої політичної системи. Під час війни бавитися такими речами, як доля держави, не бажано. Зеленського поважаю як людину, яка створила цілу імперію, яку він протиставив гумористичній імперії Росії. Це дуже важливо.

Вакарчук – патріот. Але ліберал за своїм світоглядом. В цьому я його, зрозуміло, підтримувати не можу. Але при тому всьому він має право йти в політику, куди захоче, як захоче. Для багатьох він людина авторитетна. Хоча краще б він зі сторони стояв та давав певні поради.   

– Ви можете уявити Тимошенко у ролі головнокомандуючого?

– (Довга пауза). Вона, як на мене, один із небагатьох «чоловіків» в українській політиці (сміється), тому, в принципі, можу уявити. Під час війни керувати обороною, силовим блоком мають чоловіки. Але в історії України була княгиня Ольга, яка ефективно обороняла землі. Все може бути. Побачимо. Думаю, що ці вибори дадуть нам багато несподіванок.

– Якщо уявити, що Тимошенко все ж переможе, чи будете підкорятися її наказам?

– Та звичайно! Ми ж – державники (посміхається). Хто б не став головнокомандуючим, ми не виконаємо одного приказу – про капітуляцію.

«Релігійні війни – одні з найжорстокіших»

– Ви вірите у повномасштабну війну?

– Абсолютно. Вона може бути в будь-який момент. Що Путіну в голову стрельне, то й буде. Це ж неадекватна людина.

На мій погляд, на повномасштабну окупацію у Росії немає сил. Вони можуть провести локальні операції по виходу з Криму на рівень Каховки і Мелітополя, а потім пробити так званий «сухопутний коридор» через Маріуполь. Вони можуть провести десантні операції по Одесі, Миколаєву, по Херсонській області.

Другий удар – це напрямок на Харків. Ідеальна для них схема була б – ці два удари з півночі і з півдня. Відповідно вихід на Дніпро і замикання наших збройних сил, які знаходяться в зоні ООС. Відрізання фронту і знищення головних сил України. Але чи їм вдасться це? Ну, будемо гідно воювати.

– Президент на кожному кроці стверджує, що наша армія потужна. Чи так воно є?

– У порівнянні з 2014 роком – небо і земля. Але проблем дуже-дуже багато. На мій погляд, мало б бути інше відношення до особового складу, в першу чергу командирського. У нас залишки «радянщини», принцип «я начальник – ти дурак» зберігається. Це демотивує людей.  

Друге – матеріальне забезпечення. Для контрактника зарплата мала б бути хоча б на межі 1 тисячі доларів.

Третє – у нас техніка вся старюча. І та, що проходить модернізацію, потім доволі часто виходить з ладу.

– Що можна протиставити Росії у разі повномасштабного вторгнення?

– Чому ми робимо вишколи по мобільно-диверсійним групам? Уявіть: йде російська колона. Фугаси викладаємо, тримаємо, наприклад, місточок. Підлітають пікапи, розстрілюють з СПГ (протитанковий гранатомет – УП) або ПТУРів (протитанкова керована ракета – УП) декілька одиниць техніки. І відразу відходимо.

Нам важливо нанести їм втрати, не сумісні з їхнім просуванням далі. Не можна вв'язуватись в усі ці позиційні бої, тому що там якраз буде працювати авіація, «вертушки». По останній моїй інформації, у них 24 КА-52 (гвинтокрили – УП) тільки в Джанкої розташовані. По характеристиках майже як американські «Апачі». Тобто дадуть нам прикурки дуже непогано.

Головне, щоб активна оборона була. Ми можемо тактично відступати, здавати якісь території. Не треба панікувати. Ворога треба вимотати. Коли він входить у місто – максимальне зближення, контакт на 30-50 метрів. Тоді ворожа арта, авіація, ракетна техніка не зможе працювати.

Про всі ці тактичні речі я дуже багато читав ще до війни. Вивчив тактику російських військ у першій і другій чеченській війні.

– Оборонятися завжди легше. Але за допомогою оборони Крим та окуповану частину Донбасу не повернеш. Як це зробити?

– Вважаю, що абсолютно реальним є навіть військовий спосіб повернення частини Донбасу. Звичайно, за певної дипломатичної підтримки. В межах п'яти років це реально зробити. Без великих втрат. Ми туди зайдемо, проведемо невеличку зачистку, і все стане на свої місця.

З Кримом важче. Проведення військової операції проти фактично вже військової бази РФ – це занадто великі втрати в особовому складі и техніці. Враховуючи рельєф та інші фактори, провести успішно операцію в Криму нам не вдасться.

Але я доволі оптимістично дивлюсь на те, що Росія як імперія розвалиться обов'язково. Ми просто заберемо Крим. Подивіться на акції протесту в Росії, на які навіть школярі виходять. Все велике починається завжди з дуже маленького. Будь-яка імперія не може існувати вічно.

– Як має діяти Україна після нападу РФ на наші кораблі в Чорному морі?

– Підвищувати активність на дипломатичному фронті. Активізувати оборонні заходи по Азовському морю, на території Запорізької і Донецької областей. В Маріуполь, Бердянськ перекидають військову техніку, створюють нові укріпрайони. Наскільки я знаю, там відбувається мінування. Треба також посилити кримський напрямок.

Користуючись нагодою, треба зачистити всю ту наволоч, яка ходить спокійно по Україні і працює на Путіна, часто в органах влади. Наприклад, представників «Опозиційного блоку» в місцевих радах. Це – відкрита агентура, яка в разі повномасштабного вторгнення відразу розпочне активну діяльність, можливо, навіть повстанську.

«Зачистити» – це як?

– Ми ж не будемо займатися «судами Лінча». Спецслужби мають адекватно реагувати. Знаю, мені закидали словосполучення «полювання на московських попів». Західні дипломати сполошилися.

– Що саме ви мали на увазі, коли говорили про «полювання на попів»?

– На війні ми стикалися не раз, коли священик Московського патріархату корегує вогонь сєпарської артилерії. Треба активізувати роботу наших спецслужб по конкретних фактах антиукраїнської діяльності.

Я, до речі, щиро вдячний тим священикам, єпископам Московського патріархату, які після поранення телефонували мені. Російською мовою благословляли, бажали здоров'я. Думаю, вони будуть на нашому боці. Перехід в ПЦУ буде поступовим.

Можливо, мало хто знає про той факт, що той же «Правий сектор» у перші дні після революції взяв під охорону Києво-Печерську лавру. Були такі люди, які закликали до її захоплення. Чи то правильно, що ми його не допустили, я не впевнений (сміється). Можливо, треба було її захопити, і українці вже мали б свою святиню.

Якщо чесно, я вважаю, що релігійні війни – одні з найжорстокіших. Допускати зайвого кровопролиття немає жодного сенсу. Просто треба активніше діяти спецслужбам.

– Вас хрестили в Московському патріархаті?

– Тоді іншого не було. Я це нормально сприймаю. Похрестився після армії. В 94 році став греко-католиком, ніякого перехрещення не було. Так доля повернулася. Сюди (в колишній Дніпродзержинськ – УП) приїхав отець Петро розбудовувати парафію, він потім у нас капеланом був вже на війні. Він дав мені ті відповіді, які я шукав.

В мене і мама до смерті потім почала ходити в греко-католицьку церкву. Тато, правда, не встиг сповідатися. Діти мої – всі так само греко-католики.

В ці крайні роки мені не дуже вдається вести образ життя практикуючого християнина, ходити в церкву, до сповіді й так далі. Але по можливості, особливо коли пости, і є час, я молюсь. Зараз у мене молитовник на столі. Як мінімум щоденні молитви вимолюю.        

– Як уживається віра та вбивства на війні?

– В 94 році я священику задав те саме питання. Отець Петро привів приклад. Ти виходиш з хати винести сміття, заходиш, а в кутку стоїть сокира, сидять твоя дружина, діти. Навпроти стоїть чоловік, який направив на них зброю та рахує: «Один-два-три!». Якщо ти не візьмеш сокиру та не грюкнеш його по голові, будеш мати купу гріхів. Ти допустив вбивство своєї сім'ї.

Це модель дуже примітивна, але показова. Ми на нашій землі. Оберігаємо її, робимо святу справу. Вірю, що хлопці, які загинули в бою, потрапляють в рай.

«Дуже не хочу потрапити в пекло»

– Росіяни пропонують боротися з Ярошем як з терористом ІДІЛ. Вас це лякає, веселить, підбадьорює?

– Зараз вже, мабуть, веселить. Протягом крайніх трьох років взяли три диверсійні групи, які працювали по мені безпосередньо.

Знаєте, можна йти по вулиці та потрапити в автомобільну аварію. У нас на дорогах більше людей гине, ніж на фронті. Я до того ставлюсь філософськи. Хлопці з охорони, звичайно, починають підвищувати готовність, напрягатися.

Думаю, робота по моєму усуненню ведеться до сих пір. Загроза є постійно. Мої хлопці завжди зі мною. В минулому році в Кам'янському навіть перестрілка була. Спецслужби наші брали диверсантів. Нам інформацію скинули, щоб ми були готові.

– Вас це не «напружує»?

– Я вже трошки звик до ризику. Напрягає більше безпека сім’ї, за це переживаєш.

– Що для вас війна – сенс життя, необхідність, може, хобі?

– Погано, мабуть, бути людиною війни. Краще бути людиною миру, переможного миру. Коли ми не досягаємо перемоги, в мене дуже болить. Нам треба виграти, щоб все суспільство було психологічно здоровим, мало перспективи розвитку.

Загалом, війна для мене – необхідність, все ж таки. Не захищати свою державу з мого боку було б неправильно. Цю необхідність я зустрів з тривогою, страхом. Не вірю, що хтось не боїться. Але коли бій починається, людині вже не до страху.

– Ви вбивали?

– Начебто декількох підтверджених ліквідацій маю. Це все було в бою. Дистанція в одному з них була доволі маленька – 30 метрів. Вдалося вразити ворога. Можна словами поета сказати: «Сквозь прорезь прицела не видно лица».

Це ж війна. Я не скажу, що в захваті від того. Краще б було не вбивати нікого. Не скажу, що є радість перемоги. Ну, поклав і все. На одного менше стало. Наших менше покладуть.

– Чого ви боїтесь?

– (Велика пауза) Боюсь, щоб діти не хворіли. От зараз я був один з Дмитриком (десятирічний син – УП). Йому 40 як шкалануло! Дружини якраз не було. Я йому збив до 38 температуру, і мені вже легше. Коли діти хворіють, особливо маленькі – то жах.

Боюсь також державу втратити. Хоча для багатьох людей влада і погана, але без своєї держави українці як народ не мають жодної перспективи.

– Смерті боїтесь?

– До неї ставлюсь філософськи. Але дуже б хотів ще побачити онуків від Дмитрика. Щоб він одружився, був щасливий, щоб у нього були діти.

У мене християнський погляд на смерть. Я вірю у вічне життя. Дуже не хочу потрапити в пекло. Але не виключаю – та, мабуть, так і буде – що потраплю в чистилище. І чим більше за мене людей буде молитися, тим буде краще, більше буде шансів у рай потрапити (усміхається).

А звідти можна допомагати тим, хто живе на землі – дітям, онукам, правнукам. Я знаю, якщо попаду в рай, там буде дуже багато моїх близьких, побратимів, друзів, знайомих, з якими я не проти зустрітися. У всьому є плюс – навіть у смерті.

– Кожен солдат, напевно, моделює ситуацію, як він буде поводитись, якщо потрапить у полон...
– Звичайно, уявляю, що то буде. Для того я завжди тягаю з собою «ефку» (граната Ф-1 – УП), щоб підірватися. Але коли мене накрило «градом», можливості підірватись не було. Машина перевернулася у повітрі від вибухової хвилі, мене притиснуло. Лежу, рука вся перебита – дотягнутися до «ефки» не можу. Але думка спрацьовувала.

Я готував себе психологічно до того, що там може бути засідка, і я не маю попасти їм в полон. Вони б, наприклад, накачали мене наркотою, і говорив би я хрєн зна шо. На їхньому місці я б працював так само (сміється).  

– Тобто Ярош живим росіянам не здається?

– Ну, треба спробувати хоч раз (посміхається). А там ще буде видно. Спробую себе максимально героїчно проявити, до якоїсь певної межі. У кожного вона є – больова, психологічна. Зараз є такі сучасні медикаментозні засоби допиту, і я не впевнений, що не почну говорити Бог зна шо.   

«Донецьк можна було брати в 2014-му»

– Чи можете ви через п'ять років після революції сказати, що Майдан переміг?

– Ту мету, яку ми ставили (ліквідація режиму Януковича), ми досягли. В цьому є безумовна перемога. Я дивуюсь, вважаю Божим чудом, що після Майдану ми не втратили Південь і Схід. Що Путін не реалізував проект «Новоросія».

Найкращі риси українців були мобілізовані саме Майданом – в Одесі, Миколаєві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі… Але кінцевою перемогою Майдану буде утвердження власної держави. Повноцінної, квітучої. Де люди будуть себе гідно почувати. Поки що, на превеликий жаль, ми цього не досягли.

– За яких умов Ярош підірветься з Кам'янського та поведе людей на Київ, на третій Майдан?

– У разі капітуляції. Якщо державу здадуть Росії на їхніх умовах: у мовній політиці, культурній, економічній. У такому разі шини, звичайно, вже ніхто не буде палити. У людей на руках достатньо всього, щоб більш ефективно діяти. Але це небажаний варіант, бо Росія цим знову скористається.

Вважаю, що існує цілий комплекс легальних, демократичних процедур, які можна задіяти при бажанні. Цим ніхто не хоче займатися, навіть з політиків опозиційних. Є зона комфорту, з якої вони не хочуть виходити.  

– Про що шкодуєте найбільше у житті?

– Що не взяв Донецьк у 14-му. Були всі можливості. Я виконував команду та зупинився. Ми вже зайшли за табличку – можна було б іти далі. Проти нас тоді були банди погано навчених людей, їх можна було нейтралізувати з мінімальними втратами.

Не маючи Донецька, вони б не мали головного свого символу. Їхній спротив загас би. А так прийшлось стати на Пісках. Треба було проявити ініціативу в черговий раз та йти вперед.

Після інтерв'ю Дмитро Ярош веде у свій погріб. У льосі запаси питної води, тушонки, купорки (закатки), бочки з улюбленими квашеними помідорами Яроша та домашнім вином.

– Я вхід сюди ще з дідом рив, – розповідає він. – 152 мм (артилерійський снаряд – УП) не витримає, звичайно. Але 120-ку (міномет – УП) може.

– Ну, за перемогу! – піднімає Ярош келих вина та наостанок видає все, що думає про Володимира Путіна.

– Він тактично зберіг Росію. Для людей з імперською свідомістю він ледь не святий. Для Росії – це нормально. Для нас – це дуже небезпечний ворог. Розпочавши війну з Україною, він, я так думаю, насправді вірить у міф про «Єдину Русь», «один народ». Користуючись цим, він продовжує існування імперії.

Видно, що Путін має вольові якості. Безумовно. Людина, будучи полковником ФСБ, злетіла на такі висоти. Стільки років тримає владу. Нам з цим ворогом ще потягатися прийдеться. Але все в руках Божих. Я можу померти в любий момент. І Путін – теж.

Якщо Путін піде в інший світ, буде велика боротьба між кланами, у кожного з якого є своя приватна армія. Завжди після відходу диктатора в Росії наступали часи смути. Тут головне світу зробити так, щоб не тільки Україну, а і Європу не завалило уламками від такого розпаду. Щоб жодний із народів в нинішній Росії, в тому числі і російський, не був обділений.

Тут не має бути геноцидної або тоталітарної думки, що нам треба знищити росіян. Ні! У них є своя земля. Вона значно відрізняється від тої території, яка є у Російській імперії. Але росіяни мають право на свою національну державу. Хай там живуть і процвітають, дай їм Бог. Головне, щоб у них не було імперських настроїв та бажання когось загарбати.


Главные новости

2001 — 2024 © ForUm.