Неймовірний вулкан емоційних пристрастей викликала заява нардепа від опозиційної «Євросолідарності» Олексія Гончаренка щодо необхідності ведення мирних перемовин з путінською Росією. Про те, чому позиція парламентаря була сприйнята суспільством у штики — далі в матеріалі ForUA.
Днями народний депутат від «Європейської Солідарності» (ЄС) екс президента Петра Порошенка Олексій Гончаренко опублікував резонансний «мирний план», у якому заявив, що Україна ризикує програти у війні на виснаження, тому наразі необхідно терміново починати поетапні переговори з Росією «про все на світі». Його слова спровокували жорсткі дискусії в українському суспільстві, серед колег по парламенту та викликали пряму реакцію президента Володимира Зеленського.
Отже, коротко про те, що ж саме запропонував Гончаренко. Нардеп виклав у соцмережах свій погляд на завершення війни, назвавши його «Мирний план Гончаренка: як зупинити війну крок за кроком». Основна теза - це констатація паритету й загрози програшу: Гончаренко заявив, що на полі бою наразі паритет — жодна зі сторін не може перемогти. Проте у війні на виснаження паритету немає, і в ній Україна програє через втрату людей, руйнування економіки та інфраструктури.
Власне, після даної констатації власник депутатського мандату пропонує домовитися про взаємне припинення ударів по портах, інфраструктурі, енергетиці та школах. Крім того, Гончаренко
запропонував «натякнути» Росії на готовність обговорювати нейтральний статус, зазначивши, що «померти всією країною заради того, щоб стати членом НАТО — це абсурд». Також він припустив можливість поступок у питаннях мови та релігії.
Наступним кроком Гончаренко бачить звуження бойових дій лише до Донбасу, зупинку по фактичній лінії зіткнення, створення демілітаризованих або нейтральних зон під контролем ООН.
Критики, а їх надзвичайно багато, звинувачують Гончаренка у поширенні панічних настроїв і фактичному заклику до капітуляції. Президент Зеленський гранично різко прокоментував ці заяви, наголосивши, що від подібних депутатів переговорний процес точно не залежить, тому «народ України може бути спокійним». Також нинішній господар Банкової акцентував, що не можна «прогинатися під Путіна», оскільки це зламає Україну, а посіяний хаос - це саме те, чого добивається Росія.
Слід зауважити, що позиція Гончаренка суттєво розійшлася з офіційним курсом його партії. Фракція ЄС терміново провела засідання й оприлюднила заяву, де наголосила, що «мир не може означати капітуляцію української державності та ідентичності». Окремі колеги Гончаренка з фракції (наприклад, Володимир В’ятрович) назвали цей план «благанням про пощаду перед убивцею».
Експерти та військові аналітики вказують на те, що Гончаренко маніпулює втомою суспільства від війни. Аналітики принагідно нагадують, що Росія неодноразово офіційно відкидала будь-які ідеї «часткових перемир’їв» (зокрема, щодо ударів по енергетиці) та вимагає лише повної капітуляції Києва, тому пропозиції нардепа є нереалістичними.
Загалом, обурення громадськості, військового та експертного середовища посилилося й тим, що серію постів із закликами «миритися» Гончаренко опублікував на тлі чергових жорстких російських обстрілів Києва, що сприйнялося багатьма як прояв слабкості й переляку. Натомість сам Гончаренко заперечує звинувачення у капітулянтстві та стверджує, що просто намагається «сказати людям правду», якої, на його думку, Офіс президента (ОП) усіляко уникає.
«Що ми бачимо останні кілька днів? Виключно російську інформаційну кампанію, яка розгорнулась у нас в тилу, а зараз ще й масштабуватиметься по Європі. Мотив один: здаваймося, погоджуймося на будь-що, віддаваймо в руки Москви ключі від управління Україною (бо яка тоді субʼєктність, якщо агресор збирається диктувати, які нам оборонні союзи створювати, якою мовою говорити чи в яку церкву ходити). І стартувала ця кампанія зразу після заяв Путіна на Валдайському форумі. У них це дійсно іде за планом – в даному випадку – за медійно-інформаційним. Бо треба дотиснути Україну, поки Путін збирається до Китаю в листопаді. Ну, і на фоні того, що більшість з нас дійсно ментально плавить і дехто ведеться на весь цей треш, бо не бачить виходу, треба сказати чесно - у нас іншого виходу просто немає, окрім як зціпити зуби і протриматися наступні 3-4 місяці. Ми ж витримали 2022-й, коли все було ще гірше, чи не так?
Що ж до величезного масиву «переговорних постів». Аналізуючи тези усіх цих замирювачів і «миротворців», у мене більше відчуття, що вони це роблять не тому, що недалекоглядні чи попаяні. А тому, що вся ця кампанія не просто пахне, а смердить російськими грошима, ось і все», - зазначає очільник Інституту світової політики Віктор Шлінчак.
Водночас його колега, керівник аналітичного центру «Ділова Столиця» Вадим Денисенко констатує: «Заява Олексія Гончаренка про переговори і нейтральний статус України викликала цілу бурю емоцій. Давайте спробуємо трохи ширше подивитися на чи ситуацію, вийшовши за межі тези «це все російські наративи». Хоча, ці наративи, між іншим, можна назвати і наративами трампістів. Питання нейтралітету в нашому конкретному випадку - це питання заборони на утримання тих чи інших видів зброї (дальнобійні ракети перш за все). І це головний камінь спотикання всіх майбутніх переговорів. Не кількість військовослужбовців і не рядок в Конституції про наше прагнення вступити до НАТО. А саме заборона на певні види зброї».
Підкресливши, що станом на зараз переговорний трикутник Україна-Росія-США зайшов в абсолютний глухий кут по всіх питаннях окрім обміну полоненими, політолог резюмував: «Як на мене, реанімувати цей трикутник неможливо. Нам потрібно думати про розширення кола переговорників. І розширення поля для переговорів. Я не вірю в поетапність переговорів (спочатку домовимося про море, потім про енергетику і т.д). Це така собі пастка Анкориджа. Бо головний російський здобуток Анкориджа - це переговори можна вести під час бойових дій. Тобто війна війною, а переговори переговорами. Тому ще раз: нам конче потрібно думати про зміну формату переговорів».
Добре це чи погано, але факт залишається фактом: у високих владних коридорах наразі не говорять про якусь зміну перемовної трансформації. Не далі як у неділю, 4 жовтня президент Володимир Зеленський заявив про те, що Україна готова до запропонованої днями США тристоронньої зустрічі в ОАЕ (або іншій країні, котру запропонують у Білому домі) та чекає на відповідь Росії. За словами глави держави, американська сторона сьогодні контактує і з Києвом, і з Москвою та пропонує вже до кінця жовтня на технічному рівні в тристоронньому форматі «якимось чином провести зустріч». Окремо нинішній гарант української Конституції зауважив, що Україна позитивно реагує на перемовний трек як такий.
Більш скептично на дипломатичний потенціал дивиться очільник Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.
«Конфлікти бувають ресурсні й ідентичнісні. Ресурсний конфлікт точиться довкола того, що має кожна сторона. Ідентичнісний вирішує, чи має одна зі сторін право існувати.
Ресурс можна поділити. Кордон, квоти, доступ до моря можна розподілити, а суб’єктність не віддаси на тридцять відсотків. У ресурсному конфлікті компроміс ставить крапку. В ідентичнісному він лише фіксує позицію до наступного раунду, бо мету не досягнуто.
Мета Москви сформульована відкрито. Це «історична єдність», «денацифікація», а на практиці русифікація шкіл, примусові паспорти, фільтрація й вивезення дітей з окупованих територій і як результат тотальне насильство.
Так поводяться не з ресурсом, а з ідентичністю. Предмет цієї війни не територія. Предмет цієї війни українська нація як політичний суб’єкт. Тому територія для Кремля — не мета, а інструмент. Поступка нею не закриває конфлікт. Вона переносить лінію фронту і зменшує ресурс того, хто опирається. Хто пропонує ресурсне рішення для нересурсного конфлікту, той не наближає мир. Він готує наступну війну на гірших для нас умовах. Ця війна не симетрична. Українській ідентичності не потрібно заперечувати російську. Російському імперському проєкту потрібно заперечити українську. Це не зіткнення двох ідентичностей, а війна на заперечення», - підкреслює експерт і додає, мовляв, апріорі не можна домовитися з тим, хто вважає, що тебе не має. Інакше кажучи, Ігор Семиволос вказує на те, що коренем проблеми є те, що держава-агресорка РФ й досі не визнає існування України, як суверенної незалежної держави.
