14 червня у Швейцарії відбудеться референдум щодо обмеження чисельності населення до 10 мільйонів осіб до 2050 року. Ініціатива, яку просуває Швейцарська народна партія (SVP), спрямована на стримування імміграції та перегляд політики вільного пересування осіб у разі перевищення встановленого ліміту.
Населення країни за останні десятиліття зросло з понад 7 мільйонів у 1990-х роках до більш ніж 9 мільйонів нині — переважно за рахунок міграції. Прихильники референдуму заявляють про перевантаження інфраструктури, зростання вартості житла та тиск на ринок праці. Критики ж застерігають: обмеження може позбавити економіку необхідних робочих рук та ускладнити відносини з ЄС.
Проте цей референдум має ширший контекст — демографічна політика стає одним із ключових політичних питань у Європі.
Український контекст: протилежний вектор?
Паралельно в Україні дедалі частіше лунають заяви частини демографів і економістів про те, що після завершення війни країні доведеться залучати сотні тисяч трудових мігрантів для компенсації втрат населення та дефіциту робочої сили.
У межах жорсткої позиції, яка звучить у суспільній дискусії, це викликає принципове питання: якщо європейські країни з усталеною економікою намагаються обмежити демографічний приріст за рахунок імміграції, то чи готова Україна — держава, яка втратила десятки тисяч своїх захисників, — будувати модель відновлення на масштабному імпорті робочої сили?
Критики такої моделі стверджують, що питання не зводиться лише до економіки. Воно стосується ідентичности, інтеграційних механізмів, соціальної згуртованости та довгострокових наслідків для держави, яка проходить через глибоку травму війни. Чи будемо готові ми змиритися з тим, що українські воїни гинули за те, що в Україні житимуть арабські, азійські чи африканські мігранти зі своєю малоадаптивною культурою, які абсолютно не сповідують українські цінності.
З цієї точки зору постає емоційно складна дилема: за що воюють і гинуть українські військові — за збереження та розвиток власної держави з опорою на громадян України чи за олігархічну економічну модель, що передбачає масове залучення нових міграційних потоків?
Референдум у Швейцарії демонструє: навіть стабільні та багаті країни змушені переосмислювати межі демографічного зростання. Україна ж лише підходитиме до цього питання після завершення війни.
Чи стане для неї пріоритетом повернення власних громадян і стимулювання народжуваности? Чи ставка буде зроблена на зовнішню міграцію як швидкий економічний інструмент?
Ці питання неминуче стануть предметом гострих суспільних дискусій — так само, як це вже відбувається в Європі.
