Кажуть, нескінченно довго можна дивитись на три речі.
Як тече вода, як горить вогонь і як українці сперечаються про українську мову в Україні. Особливо ті, хто її навіть не вивчили.
З 16 січня для дискусії є новий привід – уся сфера обслуговування має перейти на українську. Хоча таке формулювання не є зовсім коректним, адже українською вже давно обслуговують. Щоправда, не скрізь і не завжди – що і має змінити 30 стаття палко обговорюваного 2 роки тому мовного закону.
Він поступово набуває чинності. Не за горами – штрафування за відмову обслуговувати державною.
Для одних українців 16 січня стало приводом для радості – тепер вони мають захищене законом право на обслуговування своєю мовою. Тільки задумайтесь – такого права не було впродовж майже 30 років незалежності!
Складно уявити офіціанта в Марселі, який відмовляється обслуговувати клієнтів французькою. Так само складно уявити, що інтернет-магазин у Гданську не має польськомовної версії.
Для інших – відліком «тотальной украинизации», приводом написання «доносов на русскоязычных граждан» і очікування на вулицях «мовного патруля в форме вермахта».
Утім ні одні, ні інші не знали, як насправді виглядатиме «мовний патруль» з 16 січня, та й чи буде він взагалі. Куди скаржитись? А скаржитись це взагалі нормально, чи це виключно з розряду вчинків Павлика Морозова?
Російською взагалі можна хоч десь говорити?
Можна. Навіть у присутності мовного уповноваженого із захисту української мови Тараса Кременя, якого «Українська правда» запросила на «таємний рейд» центром Києва.
Операція «українізація»
– Ви сьогодні без уніформи і машини зі спецпризначенцями для особливо злісних порушників мовного закону – де це все? – подивовано запитую дорогою до підземного ТРЦ на Хрещатику.
– Форму я залишив у машині, – віджартовується пан Тарас, який прийшов на «ревізію» пішки. Його секретаріат розташований неподалік Кабміну, на Музейному провулку 12.
У наплічнику уповноваженого – цілий набір «каральних інструментів». Мовний закон, самовчитель з української для початківців і правопис, на скасування змін до якого замахнувся славнозвісний Окружний адмінсуд Києва.
Пан Тарас пояснює: його «книжкового набору» цілком достатньо для «інспекції».
Штрафів сьогодні і ген до липня 2022 року він не виписуватиме – обходитиметься попередженням та вимогою «усунути порушення» впродовж 30 днів. Їх адресуватиме закладам чи компаніям-порушникам, тобто не конкретному офіціанту чи, наприклад, продавцю, який відмовився обслуговувати небайдужого громадянина українською.
Як можна захистити своє право на обслуговування українською з 16 січня (наприклад, у кав’ярні):
1) спершу попросити офіціанта перейти з вами на українську
2) якщо відмовляється – звернутись до адміністрації кав’ярні або на її гарячу лінію
3) якщо ж звернення до адміністрації не мало результату, можна сміливо писати уповноваженому на електронну пошту [email protected] або надсилати паперовий лист на адресу 01001 Київ, Музейний провулок 12.
Важливо: треба зняти на телефон або записати на диктофон офіціанта чи адміністратора, який відмовляється обслуговувати вас українською. Так встановити правдивість ваших слів буде значно легше.
Детально про вимоги до скарги тут.
За півтора року, з липня 2022, мовний уповноважений або його представники штрафуватимуть заклади за порушення мовного закону, забираючи з їхніх кишень від 5 до майже 7 тисяч гривень. Це дорівнює 10-13 штрафам за перевищення швидкості на понад 50 км/год в Україні.
Утім штраф може загрожувати закладу лише в тому випадку, якщо він виявився особливо активним порушником мовної норми – наприклад, вдруге за рік, після першого попередження уповановаженого, відмовить в обслуговуванні українською.
Жодних мовних інспекторів – у довгих чорних плащах і темних окулярах – закон не передбачає. «Надійними мовними агентами», на думку уповноваженого, стануть самі українці.
За перші 2 тижні роботи нової норми «мовні агенти» надіслали в секретаріат уповноваженого 407 звернень. Скаржились на обслуговування російською, відсутність українськомовних версій інтернет-сайтів, цінників, вивісок тощо. А також – надсилали подяки й водночас образи на, власне, сам секретаріат. Мовляв – ваша робота не на часі.
Найбільше писали з Києва, Київської області та… Львова. І ви не подумайте, що львів’яни побачили у своєму місті, яке традиційно вважається найбільш українськомовним, десятки порушень. Зовсім ні. Львів’яни скаржились на проблеми в Миколаєві, Києві та Одесі…
Очи черные, очи страстные…
Перед початком нашого «рейду» пояснюю уповноваженому правила.
Я, зі своєю майже забутою російською, гратиму російськомовну громадянку – за законом, після мого прохання продавець може перейти на мову мого спілкування, якщо йому зручно. Утім його перше «Доброго дня!» чи «Вам щось підказати?» має бути українською за замовчуванням.
Уповноважений, як йому і годиться, лишається відповідальним за тверді шиплячі і кличний відмінок – тобто говоритиме українською.
Єдине – ми нікому не скажемо про його посаду. А все побачене і почуте – приховано зніматиме наш оператор. Дякую всім продавцям і продавчиням, які його не помітили.
– Можемо з вами зіграти роль чоловіка і жінки, – раптово пропонує свої правила пан Тарас. – Вам будемо вибирати сукню, а мені – краватку.
– Добре, – пристаю я на пропозицію.
Перший магазин ліворуч – без суконь і краваток, але з окулярами. З сотнями сонцезахисних окулярів, прозорими розділювачами і вивіскою «Очи черные».
– Бачте – не державною, – уже вмикає «ревізора» уповноважений.
– Мало бути з 16 січня державною? – уточнюю.
– Може вони Євгена Гребінку цитують? Автора цієї славнозвісної… – пісні, хоче сказати пан Тарас і заходить до магазину.
– Здравствуйте! – починаю я грати роль його російськомовної дружини, сподіваючись, що в масках 20-річна різниця у віці між нами буде менш помітною.
– Здравствуйте! – відповідає мені продавчиня.
– Доброго дня! – Долучається пан Тарас. – Хотіли у вас вибрати окуляри, на літо, правда, не на зараз, – продовжує він і робить паузу, щоб почути, якою ж мовою звернеться до нього продавчиня.
– Это не имеет значения! – відповідає вона російською, встає з-за типового сірого столика і підходить до стелажа посеред магазину. – Будете носить тогда, когда вам удобно. – Тепер паузу робить продавчиня, вичікуючи, щоб ми звузили свій запит.
– Брендові, брендові нам… – підказує їй уповноважений.
– Брендовые у нас все! – упевнено продовжує російською жінка. – Просто есть бренды не дорогие, а есть бренды подороже. От тысячи – Arizona, Polaroid, ProVision.
– Середні давайте. А дзеркальні є якісь?
– Очень много!
– Я з півдня, мені треба дзеркальні, – резюмує пан Тарас.
З півдня – це з Миколаєва, який прийнято вважати переважно російськомовним. 20 з гаком років тому майбутній головний в країні з української мови закінчував російськомовну школу. Уроки української в ній були «нульовими» – з 7-ї ранку, за годину до початку основних занять.
До української любов прищепив тато – відомий поет, публіцист, і перекладач Дмитро Кремінь. Він переїхав на Миколаївщину з далекого Закарпаття, звідти ж у 1970-х привіз українську.
«Я дітей у школі любив і ніколи не давав їх ображати нервовим колегам, то й діти мене любили. А значить – полюбили й ненависну їм до того укрмову й укрлітературу, яку я викладав», – пригадував поет.
Цікаво, що Тарас Кремінь – друга людина на посаді уповноваженого із захисту української з російськомовного Миколаєва. Першою була його студентка Тетяна Монахова, з нею пан Тарас змагався на конкурсі півроку тому – але програв. Монахова звільнилась у квітні 2019-го через відсутність секретаріату і зарплати.
З «Очей черных» ми виходимо після трьох приміряних пар брендових, «середніх» за ціною, окулярів. Тут з українською не склалось.
– Вирішили не запитувати, чому вона не обслуговує українською? – звертаюсь до уповноваженого.
– Усе ж ясно. Вона жінка, я не хочу на ній перевіряти закон… Я бачу, що вона його порушує, – відповідає пан Тарас. – Вивіска – на совісті власників крамнички, її обслуговування – на совісті власників, які, очевидно, не довели їй важливість дотримання мовного законодавства.
Розумієте, це процес… Для більшості 16 січня стало захистом їхнього права на отримання послуг українською мовою. Для когось це все ще «а може і так, як учора, яка різниця між учора і сьогодні».
Дорогою до наступного магазину уповноважений пригадує свої останні вихідні в рідному Миколаєві. Розповідає, що і в крамницях був, і в перукарні був – і скрізь з ним говорили українською. На відміну від магазину окулярів у центрі Києва.
Далі на черзі – магазин канцтоварів. Ми з уповноваженим заходимо всередину, оператор прилаштовується біля м’яких крісел кав’ярні, що неподалік – знімає наші силуети крізь прозорі розділювачі і другий вихід з магазину.
«Такий хароший суржик!»
– Доброго дня вам! – вітається уповноважений з двома продавчинями канцелярії, років 40-45.
– Доброго дня, – кажу я, забуваючи, що маю говорити російською.
– А що у вас є для дітей? Мені треба набори для малювання, – розговорює продавчинь уповноважений.
– На скільки років? – уточнює одна з них українською.
– Сім. Для дитини, яка вже малює.
Продавчиня показує на найближчу до входу полицю, заповнену картинами, що треба розфарбовувати за номерами, та розмальовки на великому білому ватмані, що стоять навпроти. Просимо розгорнути одну з розмальовок.
– Её можно раскрашивать акварелью? – повертаюсь я до свого бойового завдання.
– Так, можна фарбами, – продовжує говорити українською продавчиня.
На ватмані, приблизно А2-го розміру, зображена кількаповерхова школа, заповнена тваринами, героями фільмів і літерами.
– А, це абетка! Сова – «О» (owl – англійською, УП), а це зображений Сократ, – коментує пан Тарас. – Це англійська абетка, так?
– Так, – погоджується продавчиня.
– А української нема? У першому класі ще українську абетку вчать.
Української абетки в магазині не знаходиться. Зрозумівши, що таким вибагливим покупцям як ми англійська не до вподоби, продавчиня дістає компромісний варіант – з кухонними феями і без будь-яких літер. І він підходить для доньки уповноваженого, семирічної Мирослави. Вона, до речі, розповідає пан Тарас, з однолітками в Миколаєві спілкується як українською, так і російською, а ще вчить англійську.
Йдемо розраховуватись на касу – 89 гривень готівкою.
– А скажіть, мені, будь ласка, а не важко спілкуватись українською мовою в Україні, у Києві? – вчительським і «зовсім не підозрілим» тоном питає в продавчинь біля каси пан Тарас.
– Пробуємо – відповідає продавчиня, що саме шукає йому решту.
– Трошки незручно, – додає та, що нам розпаковувала розмальовки. – Але мені українська навіть більше подобається, ніж російська. Я б спілкувалась тільки українською.
– Бо я дивлюсь статистику, що по півдню і по сходу найменше проблем з переходом на українську – я часто їжджу у відрядження – а от у Києві постійні проблеми. І школи, і заклади харчування, і обслуговування… – наштовхує їх на діалог уповноважений. – Ми от у «Метрограді» ходимо, я кажу: «Добрий день», мені – «Здрастє», я кажу: «Покажіть окуляри», мені – «Какіє?»
– Людям важко… от бачте, хотіла сказати – не перебудуваться, а перестроїться! – Пояснює продавчиня за касою. – Я от вийшла замуж, мати мого чоловіка – з Росії, вона до сіх пор на російській мові розмовляє, чоловік також на російській, у нього не получається на українській. Він у мене військовий, подполковник…
– А дітей ви якою мовою вчили говорити? – питаю я і подумки ставлю собі «2» за провалену роль спецагентки «російськомовної дружини мовного омбудсмена».
– Ну якшо свекруха і чоловік на російській, я на українській – у неї (у доньки – УП) получався такий хароший суржик! І «кабіла», і всьо шо угодно.
«Я родилась в Кемерово, выросла в России, а здесь просто живу»
Далі прицілюємось на магазин українського бренду з «дуже» українською назвою – MilAnna.
На вітрині – білий брючний костюм зі светром замість жакета, популярні в цьому сезоні трикотажні сукні та костюми зі спідницями і кілька яскраво-червоних образів.
Усередині магазин цілком і повністю заповнений сукнями та блузками. Ближче до входу – теплі, з шерсті, віскози та трикотажу, вглиб – літні, з шифону. Біля каси розташувався ряд речей під вивіскою «Распродажа».
– Здравствуйте! – вітається невисока продавчиня років 60, з синіми блискучими тінями на повіках.
– Здравствуйте! – відповідаю я і нарешті не забуваю говорити російською. Запитую, чи є на мій розмір теплі сукні – з огляду на найближчий прогноз погоди, цього сезону вони мені ще знадобляться.
– Не звертайте увагу на мою російськомовну дружину, – перебиває нас уповноважений. – Давайте з вами українською поспілкуємось! Щоб я отримав естетичне задоволення.
– Дякую, я дуже розумію її, – починає продавчиня українською, – але разговаривать мне сложнее. Вы меня извините.
Я починаю розсовувати плечики з теплими сукнями на металевому тримачі біля входу. Вони по 1300 гривень, розповідає продавчиня, але з 20% знижкою – буде 1100-1200.
Зупиняюсь на темно-синій сукні за коліно з укороченим рукавом і невеликим поясом.
– Раніше так одягались вчителі в школах, – реагує на неї уповноважений, показуючи, що мій вибір йому точно не до вподоби.
– У нас одеваются и банковские работники, и преподаватели, каждый выбирает, что ему нравится. Класика есть класика, это классический вариант, – стає на мій бік продавчиня.
– А якби я вас дуже просив, щоб ви розказали мені про сукню українською мовою? – уповноважений ще раз намагається «отримати естетичне задоволення».
– Не, ну зачем я буду коверкать то, что я не смогу сделать. Если я вам скажу – говорите сейчас на французском? Вы же не скажете…
– Я ж не у Франції – я в Україні.
– Я не хочу разговаривать о том, что мне не нравится.
– Але ж є закон, і він – на моєму боці.
– Где написано, что я должна? Я, во-первых, русская, если уж на то пошло. Я родилась в Кемерово, я выросла в России, просто здесь живу, потому что… – згодом продавчиня розповість, що з російського Кемерова в Україну, тоді ще УРСР, вона переїхала у 1981 – майже 40 років тому.
– З 16 січня сфера обслуговування…
– Хорошо-хорошо, значит будем учить. Но я считаю, что это перегиб. Я считаю, что это насилие по отношению ко мне. Почему я должна разговаривать? Почему вы говорите: «Я хочу, чтобы вы разговаривали»? Я же тоже какие-то права имею.
– Правильно. Я прийшов до вас за товаром, кажу – можете мені розказати…
– Я же говорю, что мне тяжело. Я сразу извинилась, что я не могу на украинском разговаривать, – підсумовує продавчиня.
На цьому моменті уповноважений уперше за нашу «ревізію» вдається до особливо жорстоких каральних методів… і дістає зі свого наплічника «Украинский язык для начинающих» відомих мовознавців Олександри Сербенської та Зеновія Терлака.
– Нет-нет, не надо, зачем, – реагує на подарунок продавчиня. І додає, що її племінниця після одруження з іспанцем переїхала до Мадриду, де всі розмовляють так, «как им удобно».
– З автографом! – намагається її вмовити уповноважений, – приймаєте книгу?
– Ну а зачем она мне надо?
– І не хочете вчить?
– Мне 64 года и я буду учить сейчас книгу?
– Та не книгу – мову.
– Я считаю, что я должна говорить на том языке, на каком мне удобно.
«– А викладання у вас якою мовою? – Юридический»
Після підземного ТРЦ йдемо «ревізувати» Бессарабський ринок.
Наш оператор найближчі півгодини робитиме вигляд, що він копирсається у смартфоні, а камера та великі навушники – просто висять у нього шиї. Усе – щоб ми з уповноваженим виглядали якнайреалістичнішим подружжям, яке посеред робочого дня у вівторок прийшло закуповуватись на ринок.
– Таак, тут генеральське сало продається… – каже пан Тарас, увійшовши до Бессарабського ринку. Він тут вдруге в житті – уперше зайшов «заради експерименту», бо ніколи не був на базарі в Києві.
– Тут генеральське сало продається! – озивається до нас українською перша продавчиня, що торгує одразу біля дверей.
– А як ви то почули?
– Ухо підставила і почула. Попробуєм?
Але наша мета – іноземці продавці, які потенційно можуть не знати української. Тому ми відмовляємо продавчині генерального сала з добрим слухом і прямуємо до прилавку з сухофруктами.
За одним з таких – між величезними пакетами з фініками, курагою та фундуком – стоїть Алі. Він одразу пригощає нас сушеним манго без цукру, з уже відкритої упаковки, і просить взяти найбільший шматочок – я погоджуюсь.
– А ви студент в Україні? – Питає уповноважений, поки я куштую манго.
– А? – Перепитує Алі.
– Студент в Україні чи на заробітки приїхали?
– Нє, заробітки.
– А звідки приїхали?
– А?
– Звідки приїхали?
– Да.
– Звідки?
– Звідки?
– Where are you from? – Здається уповноважений.
– Узбекистан! – нарешті відповідає Алі й додає, що українську він «немного» не розуміє, а от російською спитати «можно».
Замість сушеного манго без цукру я прошу Алі загорнути мені 100 грам сирого фундуку – роблю це російською, тому він мене розуміє. В Україну хлопець приїхав 2 роки тому – удома не було роботи. На батьківщині лишились безробітні батьки.
Про нову мовну норму, яка запрацювала з 16 січня, зізнається, не чув. Але якби й чув, будьмо відвертими, навряд би сів за підручники з української.
А безоплатні курси, передбачені мовним законом, держава оплачувати і запускати на третій рік дії документу не квапиться.
Навпроти Алі такими ж сухофруктами, ароматним зеленим чаєм і тарілками ручної роботи з гранатами торгує ще один узбекистанець – Іслам. Як і свій колега, Іслам зустрічає нас російською, але українську пана Тараса розуміє значно краще, принаймні, так здається на початку нашої розмови.
– Ми просто з моєю дружиною проводимо експеримент, – привідкриває наші карти пан Тарас, – вона до Алі зверталась російською, а я – українською…
– И меня Али понял, – додаю я і цікавлюсь, чи не пробував він вчити українську.
– Я пробовал… разумію трошки.
– А русский как выучили?
– Здесь я учился, общался с человеками, – відповідає Алі, підтверджуючи, що за два роки в Україні легше вивчити російську, ніж українську.
– А викладання у вас якою мовою? – розпитує уповноважений.
– Юридический, – називає Іслам свій факультет, і враження про краще розуміння української, ніж за сусіднім прилавком, розсіюється.
Ми перекидаємось з Ісламом ще кількома словами про українську мову, розглядаючи тарілки ручної роботи й нюхаючи запашний зелений узбецький чай. Наш діалог він підсумовує так: «Я люблю вообще-то украинский мова», чим розтоплює суворе миколаївське сердце уповноваженого.
Зі словами «ви так гарно пробуєте спілкуватись українською» пан Тарас вдруге за сьогодні дістає «Украинский язык для начинающих» зі свого наплічника.
– Скока за это надо заплатить? – швидко реагує на книжку Іслам.
– Це подарунок, – відповідає пан Тарас, щасливий, що комусь його самовчитель таки згодився.
Іслам приймає книгу й запаковує уповноваженому зелений узбецький чай зі словами: «1 чайная ложка на литру». На цьому наша «ревізія» добігає кінця.
Залишаючи Бессарабський ринок, запитую в уповноваженого про враження від побаченого й почутого.
Попри продавчиню з MilAnna, яка запитувала, «где написано, что я должна» говорити українською та Алі, для якого 16 січня було типовим робочим днем, одним із звичайних днів, пан Тарас радіє, що поінформованості про мовну норму й тому, що деякі продавці послуговувались українською в роботі ще до неї.
Окремо зупиняється на питанні двомовних українців, які на достатньому рівні володіють як українською, так і російською – і каже, що чудово їх розуміє.
– Але я не розумію тих людей, які принципово відмовляються спілкуватися українською в Україні. Це один з проявів неповаги і до клієнта, який приходить, і до закону України, і, звичайно, до країни, яка сьогодні створює достатні можливості і для проживання, і для роботи, і для досягнення професійних цілей. Але це процес.
16 січня сніг не впав або не розтанув – ми розпочали велику роботу за утвердження української мови.
– Мовний закон таки об’єднає українців чи ще більше розділить? – питаю наостанок про те, що мовному закону закидали чи не найбільше.
– Питання ж не в законі, – відповідає уповноважений, – питання в тому, що в нас немає іншого вибору, окрім як захищати українську мову в українській державі. Бо ми єдина країна, де вона є державною.
