Ідеї перемоги над корупцією червоною ниткою пройшли через президентську кампанію Володимира Зеленського і вистелили його шлях до головного крісла в державі. Символом цього шляху став лозунг «Весна прийде – саджати будемо».
Ніша боротьби з давньою бідою української політики завжди залишається незаповненою, хоча не існує, мабуть, політичної сили, яка б не намагалась її зайняти. Та хабарництво, кумівство чи лобізм невпинно лише збільшують простір для нових антикорупційних гасел і обіцянок.
У цій ніші залишилось чимало місця після попереднього президента. Йдучи з Банкової, Петро Порошенко лишав по собі гучні справи про розкрадання в енергетиці і оборонці, випадки хабарництва і непотизму в найближчому оточенні, ореол кругової поруки між усіма ланками влади.
«Роттердам+» чи «СвінарчукГейт» стали загальними назвами, які хватко використовували на свою користь «слуги народу». Зе!Команда поєднувала закиди в бік опонентів, які чітко відповідали суспільним запитам, з конкретними переліками своїх антикорупційних пріоритетів.
«Президент з народу» будував відносини з активістами і вимагав від силовиків «відчутних результатів в розслідуванні резонансних корупційних злочинів».
Все це в обіцянках команди Зеленського звучало просто і зрозуміло:
«У цій сфері винаходити велосипед не потрібно. Давно відомо — що треба робити. Просто політичної волі ніколи не було».
Але менше ніж за рік правління початкові зусилля почали сходити нанівець.
Спершу Зеленський говорив, що президент не саджає за ґрати, перекладаючи відповідальність на правоохоронців. Згодом – закривав очі на зневагу до закону зі сторони «своїх». Або мовчав, коли прокуратура відмотувала назад розслідування того самого «Роттердам+».
То чи є у нинішніх державних керманичів політична воля на справжню боротьбу з корупцією? На її викорінення, перш за все, у власних рядах? На те, щоб нарешті переламати хребет давньому устрою української політики?
Гучні корупційні кейси, які оточують команду Зеленського, змушують все частіше давати заперечливі відповіді на ці запитання.
Раз за разом система робить усе можливе, аби її учасники уникли відповідальності.
Заступитись за (не)справедливість
Найяскравішим доказом того, наскільки нова влада не готова реагувати на можливу корупцію у своїх лавах, став нещодавній кейс заступника голови ОП Олега Татарова.
У серпні 2020 року він прийшов у президентський Офіс курувати правоохоронний напрямок. На відміну від більшості працівників Банкової у Татарова був досвід чиновницької служби за плечима. Служби – режиму Віктора Януковича в лавах Міністерства внутрішніх справ, де він, зокрема, виправдовував дії силовиків під час Майдану.
Не дивно, що призначення Татарова викликало хвилю критики в суспільстві. Втім, Офіс Зеленського на цю критику вирішив не реагувати. Адже перед Татаровим на посаді заступника Єрмака постало важливе завдання – вибудовування силової вертикалі під президента як в Києві, так і по всій країні.
Крім того, до його функціоналу відійшла перевірка кадрів. За словами співрозмовників УП, саме Татаров найчастіше кладе на стіл президента «папочки» на людей, які претендують на певні посади або, скажімо, депутатів монобільшості, які відбились від президентського берега.
«І МВС, і СБУ за Зеленського працюють досить автономно. Тому, якщо чесно, Татаров постійно крутиться і на Богомольця, і на Володимирській. Але нічого без відома Авакова і Баканова йому там не дадуть», – розповідає співрозмовник в оточенні одного із чільних силовиків.
І тільки-но критики майже змирилися із призначенням Татарова, заступник Єрмака нагадав про себе у досить екстравагантний спосіб. Через кілька днів після обіцянки президента Зеленського послам G7 зробити все можливе для збереження Артема Ситника на посаді, Татаров публічно розкритикував голову НАБУ та сказав, що той має бути звільнений.
«Та там всі обурювалися. Навіть Подоляк ходив по ОПУ і говорив, що це на голову не налазить, мовляв, як Татаров таке посмів говорити, ні з ким не порадившись. У нас і так з МВФ не найкращі стосунки, а він такі дурниці заявляє на такій посаді», – розповідає УП про реакцію на слова Татарова в офісі Зеленського один із членів його команди.
Так, заступник глави ОПУ не погоджував тези про директора НАБУ зі своїми керівниками. Але на той момент і Єрмак, і Зеленський знали про справу у відомстві Ситника і про можливі претензії до заступника глави Офісу.
За даними УП, заява Татарова про Ситника була ударом на випередження.
«Татаров обурювався, що його ніхто не захищає, і вирішив захищатися сам», – описує ситуацію один зі співрозмовників УП у правоохоронних органах.
У випадку із нападками на Ситника Офіс Зеленського публічно відмежувався від Татарова дивною заявою на сайті ОП – мовляв, це особиста думка заступника Єрмака, ми її не поділяємо. Хоча за всіма законами влади після таких «самостійних» заяв, Офіс мав вказати Татарову на двері – не може фактично підлеглий президента мати «особисту думку» в питанні, від якого залежить міжнародна підтримка України.
Справжній же «порятунок рядового Татарова» почався за день до оголошення йому підозри. Як розповідає УП співрозмовник, близький до розслідування, заступнику Єрмака «вчасно» злили інформацію про можливий обшук, дозвіл на який у суді намагалися отримати детективи та прокурори.
Тоді генпрокурорка Ірина Венедіктова відсторонила від справи чотирьох прокурорів. «Заступник президента по справедливості», як вона сама себе називає, призначила на їхнє місце нових, а для повного контролю над справою ще й включила себе у групу прокурорів.
«Здавати Татарова без доведених фактів – сигнал до всієї команди, що ви не під захистом і за будь-чиїми звинуваченнями вас зіллють», – ділиться роздумами людина, знайома з ситуацією в ОП.
Наскільки цього «імунітету» вистачить – питання часу. В Офісі президента розуміють: якщо НАБУ надасть переконливі докази, покривати Татарова немає сенсу. А поки правоохоронці не вийшли з ними на публіку – можна і почекати, мовляв, може скандал затихне сам собою. На це в ОП найбільше сподівань.
Утім для мовчання може бути ще одна причина.
Високопоставлені джерела УП у правоохоронних органах в приватних розмовах повідомляли, що заступник Єрмака натякнув, що не триматиме язика за зубами, якщо його зіллють. Мовляв, є багато речей, про які він може розповісти.
«Він же про Іру Венедіктову має що розказати, про Смірнова, який в ОПУ за суди відповідає, багато знає, згадає, як Бабікова знімав. Повірте, Татаров дуже поінформована людина, і якщо його зроблять крайнім, не виключено, що він піде шляхом Микитася і розкаже все про всіх», – говорить джерело, яке має доволі серйозний вплив у правоохоронній системі.
За словами співрозмовника, в колах правоохоронних органів ширяться розмови про те, що нібито Зеленський для репутаційного порятунку може звільнити Татарова до Нового року.
«Схему розглядають таку: Татаров пише заяву про звільнення сам, Зеленський її підписує. Але Олег піде на такий крок лише за умови, якщо отримає гарантії, що Артем (Ситник – УП) його не доганятиме», – зазначив в приватній розмові з УП впливовий співрозмовник в прокуратурі.
Як би швидко Зеленський не змінював людей – прем’єрів, міністрів, губернаторів – звільняти їх за відсутність результатів роботи для нього репутаційно та медійно значно простіше, ніж за корупційні скандали у власній команді. Команді, яка після Свинарчуків та Роттердаму+ – скандалів, що тонкою чорною стрічкою лягли на імідж та рейтинг попереднього президента – обіцяла бути іншою.
Війна за недоторканність
У Верховній Раді попереднього скликання був обранець, чиє ім’я стало уособленням депутатської корупції. Борислав Розенблат – підозрюваний у лобіюванні «бурштинової схеми».
За рік роботи нової Верховної Ради, куди президент Зеленський завів свою «монобільшість», у залі з’явився свій «розенблат». Його справа ширша ніж просто хабар у стінах парламенту. Вона викрила закладену раніше вибухівку сповільненої дії – нібито скасовану в кінці 2019 року недоторканність для депутатів.
Насправді ж – недоторканність, керовану в ручному режимі.
Влітку цього року Антикорупційне бюро провело спецоперацію. Її результатом могло бути викриття цілої групи парламентарів-лобістів, які, за даними слідства, торгували своїми повноваженнями.
Однак спецоперація зірвалась. Фігуранти справи, які були на гачку НАБУ, в якийсь момент припинили спілкування з детективом під прикриттям. Ймовірно, дізнавшись, що їх ведуть. Принаймні так вважали слідчі і в прокуратурі. І співрозмовники УП в антикорупційних органах вказували на Офіс генпрокурора як на джерело поразки.
Зрештою, правоохоронці зупинились лише на одному епізоді, який встигли викрити. Там фігурували депутат Олександр Юрченко та його знайомий Іван Фіщенко.
За версією слідства, Юрченко взяв хабар за просування правок у законодавство, а Фіщенко виступив посередником. Спілкувались вони із залегендованим під «іноземного інвестора» детективом, який хотів віднести біовідходи до джерел енергії за «зеленим тарифом».
Бюро зафільмувало перемовини з фігурантами і передачу першого «траншу». Але коли ці докази віднесли генпрокурорці – лише вона може відкрити провадження проти депутата, санкціонувати обшук і підозру – Венедіктова не поспішала давати справі хід.
Очільниця прокуратури думала. А НАБУ чекало. За кілька днів, поки це тривало, інформація про справу спливла у ЗМІ, про неї вже знало суспільство. А Венедіктова продовжувала думати.
Потім вона виправдовувалась, мовляв, доказів щодо Юрченка немає, тому й підозру вона не підписує. Але раптом, уже за добу, вона змінила свою думку.
У супроводі суспільного тиску поховати справу не вдалось. Депутату таки вручили підозру. Тоді Зеленський навіть поспішив відмежуватись від можливої корупції серед «слуг».
«Він… обов'язково сяде в тюрму», – сказав президент, ніби повертаючись у кіношний образ борця з елітами, що колись приніс йому рейтинги.
Та все це відбулося тоді, коли країна гуділа про ймовірне покривання Юрченка. Поки ж детективи були сам на сам із керівництвом держави, його депутатська доторканність залишалась недоторканою.
Мовчання як знак згоди
«Давайте щодня робити маленькі кроки назустріч іншій ментальності. Якщо від вас вимагають хабар, пропонують відкат чи будь-яку іншу корупційну схему, будь ласка, не мовчіть».
Ці слова Зеленського, сказані минулого року, сьогодні варто було би адресувати йому самому. Адже щоб покривати корупцію на найвищому рівні, не обов’язково бути її співучасником. Іноді достатньо мовчання і бездіяльності.
Саме таке мовчання більше року супроводжувало один із найгучніших корупційних скандалів – так звані «плівки Вовка».
Кабінет голови Окружного адмінсуду Павла Вовка – один із найвпливовіших у країні, причому вже більше десятка років. Його, ніби у спадок, передавали від президента до президента. Вовк же передавав президентам свою безпринципність, термін давності якої спливав з наступними виборами.
НАБУ вперше оприлюднило «плівки» з кабінету голови Окружного адмінсуду Павла Вовка ще в липні 2019 року, на початку каденції Зеленського. За рік з-під пера Антикорупційного бюро вийшов «сіквел».
На записах судді обговорювали свій тиск на різні держоргани і жартували, що будуть «владу захоплювати».
Тим часом, Зеленський, як і його Офіс, відмовчувались. І лише у серпні 2020 року з Банкової вперше витягнули кілька слів про «плівки»:
«Офісу президента України не відомо про наявність обвинувального вироку… Ані президент України, ані Офіс президента України не втручається в хід досудового розслідування».
Президент, який публічно роздавав чиновникам прочуханів за iPhone чи розкидався словами «розбійник», раптом згадав про презумпцію невинуватості саме тоді, коли мова зайшла про Окружний адмінсуд.
І причина зовсім не в тому, що в ОП нарешті почитали Конституцію. Як розповідає джерело УП у правоохоронних органах, у 2019 році Андрій Богдан привів Вовка на неформальну зустріч до Зеленського. Суддя нібито запевнив президента, що «вони – одна команда, і що ОАСК буде співпрацювати з новою владою».
І поки ця співпраця була під контролем, в Офісі вирішили не «чіпати» вибухонебезпечний суд. Наразі контролем зі сторони Банкової займається заступник керівника ОП Андрій Смирнов, який у канцелярії опікується питаннями правоохоронної та судової систем.
У жовтні цього року у президента вирішили розпочати консультації з Вищою радою правосуддя стосовно ОАСК. Та за словами співрозмовника УП, поки «служителі Феміди» виконуватимуть вказівки Смирнова, їм нічого не загрожує.
Крім того, владу зупиняє побоювання, що якщо «здати» Вовка, він може відповісти тим самим і не тримати язика за зубами, поставивши під загрозу своїх друзів у високих кабінетах:
«Вовк же – битий вовк. Якщо його почнуть серйозно «доганяти», він як і Татаров може багато чого цікавого розказати і стати цінним свідком. Тому ОАСК ніхто не буде чіпати – тому що ОАСК робить все, що їх просять в ОПУ. Їм просто не вигідно чіпати окружний суд», – пояснює УП співрозмовник серед правоохоронців.
Наздогнати Вовка намагається Антикорупційне бюро. Фактично, залишаючись із ним сам на сам. Очільник ОАСК, як і його підлеглі, почуваються вільно, не визнають свої підозри, ігнорують допити і суди.
У кінці листопада, після того, як вгамувати Вовк і Ко не допомогло навіть повторне оголошення в розшук, НАБУ попросило генеральну прокурорку погодити клопотання на затримання судді. Але Венедіктова, як завжди, думає і не поспішає.
Ще один приклад мало не злочинної бездіяльності – це історія зі скандальним рішенням Конституційного Суду, який «зніс» низку антикорупційних норм. УП вже писала, що Зеленський, найімовірніше, знав про підготовку цього вердикту.
Джерела в «Слузі народу» розповідали, що судді КС писали рішення в контакті з Офісом президента:
«Але в останній момент у Єрмака вирішили, що це надто небезпечно і повісили все на суддів. Ті забирають весь негатив, а Єрмак отримує підставу перетрясти КС».
Уже після того, як рішення за принципом доміно запустило кризу в державі, президент згадав риторику часів своєї політичної юності:
«Як там кажуть – на Хелловін всі чорти з політичного пекла відкривають свої справжні обличчя».
Зеленський вирішив поставити в цьому Хелловіні крапку. І подав очевидно популістичний і неконституційний проєкт закону про розпуск КС.
Тут хочеться нагадати цитату, з якої почався цей розділ: «Якщо вам пропонують будь-яку іншу корупційну схему, будь ласка, не мовчіть».
Не мовчати треба до того, як схема добіжить свого завершення.
***
Історії Татарова, ОАСК, Конституційного Суду чи Юрченка оголили неспроможність команди Зеленського тримати удар давніх корупційних традицій.
Не може заступник голови Офісу президента виходити із публічними заявами, що суперечать офіційній позиції влади. Тим більше, з таких чутливих питань.
Не може Офіс не реагувати на заяву НАБУ про потенційного корупціонера у своїх лавах, чекаючи, що суспільство про неї просто забуде.
Не можуть продовжувати сидіти у суддівських кріслах люди, про кричущу зневагу до закону яких чула вся країна. Не може про цю зневагу не чути президент.
Гучна брехня чи великий хабар породжує запит суспільства не лише на справедливість, а й на публічне засудження з боку влади.
Влади як системи, яка цих людей породила. І яка має від них відмежуватись, щоб зберегти довіру суспільства.
Не стільки відсутність швидких судових вироків, як відсутність реакції, зокрема у формі звільнення, виводить людей на вулиці. Вчергове – 9 грудня.
«Відчуття несправедливості накопичується. Можна один кейс пропустити, інший пропустити, але коли це постійно, відбуваються протести», – розмірковував в інтерв’ю УП про корупцію в часи Зеленського Віталій Шабунін, голова Центру протидії корупції. – Як на мене, Зеленський біжить до цього моменту набагато швидше, ніж повільно і хитро йшов Петро Олексійович».
За півтора роки Зеленський і його команда не вийшли гідно з жодного корупційного скандалу, а один раз президент спробував зробити це зашвидко, забувши про презумпцію невинуватості.
«Ми наголошували впродовж передвиборної кампанії, що хочемо перемогти корупцію. Не боротися з нею, а перемогти», – говорив Зеленський восени минулого року.
Головне, щоб ця боротьба не повторила старий сюжет, де лицар, перемігши дракона, сам перетворюється на нього.
