Почну з позитиву.
Останнім часом дипломатична лінія тішить правильними призначеннями. Майбутнє, і вже офіційно анонсоване призначення кримської татарки, активістки, а в недавньому минулому журналістки Еміне Джапарової першою заступницею глави МЗС – одне з них.
На цьому блок «Дифірамби» прошу вважати закритим і перейду до блоку «Проблеми».
Наступна фраза когось здивує, але це – факт.
У МЗС не бракує тих, кого це призначення обурило.
Для частини дипломатів це призначення незрозуміле. Чуже. Образливе. І вони точно не погодяться з початком цієї колонки.
Втім, спробую і їх переконати.
То що ж «не так» із заступницею міністра Дмитра Кулеби? А те, що її призначення суперечить давній дипломатичній традиції.
Еміне не є кар'єрним дипломатом. Ба більше, вона взагалі не «з системи». Не працювала послом, не очолювала департаменти в МЗС, і навіть не була експертом, зануреним у перипетії дипломатії та міжнародних відносин. В Україні таких людей ще ніколи не призначали навіть на посаду «звичайного» заступника, не те що першого! Так, були одиничні призначення «некар'єрних» заступників міністра (як-то Валерія Чалого чи Олени Зеркаль), але вони все одно були свої, з досвідом переговорів тощо.
Трохи частіше були політичні призначення «лівих» послів, взагалі не дотичних до дипломатії.
Ці посади, як правило, ставали «винагородою» для своїх людей, яким хотіли віддячити - і часто перетворювалися на тягар для двосторонніх відносин. З деякими такими послами-шкідниками навіть доводилося боротися. Це приклади Гаваші у Словаччині, Зайчука у Чехії. А з недавніх часів – Литвина у Вірменії. На жаль, цей список є значно довшим.
То чому ж я вважаю, що зараз все інакше?
Є дві причини.
Перша досить банальна. Еміне – не Литвин (брат колишнього спікера Литвина) і не Зайчук (брат екскерівника секретаріату ВР Зайчука). Її призначення – це не винагорода, не «хабар» кримським татарам. І тим більше воно не є політичним засланням для людини, якій треба дати пересидіти до пенсії. У її здатності працювати у її колег сумнівів немає - але тут робота сама себе покаже (або ні).
Та друга причина – важливіша, вона головна.
Шановні друзі та колеги-дипломати. Світ змінився. І почав змінюватися не рік та не два тому. Дипломатія у світі також змінилася - ви не гірше за мене знаєте. Час нарешті й нашому МЗС змінюватися слід за світом.
Період дипломатії суворих мовчазних чоловіків у костюмах лишився у минулому. Назавжди.
Прихід Еміне (з якою, до слова, особисто я знайомий досить шапочно, переважно заочно) повністю лягає у контекст цих змін.
Фраза «дипломат - це людина, яка 10 разів подумає, перш ніж нічого не сказати» більше не працює.
Кілька п'ятирічок тому вона ще часом була актуальною. І, на жаль, частина наших дипломатів досі її сповідують – але у 2020 році її необхідно викреслити зі свого світогляду. Це буде болісно, але це є невідворотним. Дипломатія як інструмент передачі нот та доведення позицій на закритих переговорах у більшості випадків перестала бути ефективною.
Українська дипломатія, яка перебуває на вістрі гібридної війни, потребує нового дихання. Ми маємо діяти інакше, ніж досі. Маємо бути проактивними. Говорити. Чинити нестандартно. Діяти сміливо.
І саме тому це призначення мене надихає.
Втім, маю зауважити важливу деталь.
Як кажуть, «що занадто, то не здраво». Будь-яка ідея стає шкідливою, якщо її довести до абсурду, і та, про яку я написав вище – й поготів.
Звісно, дипломатичні ноти ніхто не скасовує. Звісно, дипломатія не перетворюється на 100% публічну комунікацію, і я точно не чекаю, що нова команда МЗС це робитиме. Але напрямок змін - дуже правильний. Він, до слова, почався ще у 2014 році, що особисто мене, як журналіста, дуже тішило, а нині ці зміни просто продовжуються.
Так, нова реальність буде болючою для частини наших дипломатів.
Але я вірю, що і вони зможуть змінитися, якщо захочуть бути ефективними.
Звісно, зубри української дипслужби можуть не погодитися. Дорікнути щодо браку досвіду переговорів, які новій першій заступниці доведеться вести.
Але тут я звернуся до того, з чого почав - до міжнародного досвіду. Заступник міністра у всьому світі давно (а в Україні нещодавно) є політичною посадою. Очільники МЗС, до слова - так само. І є політики, які на цих посадах показали себе дуже ефективно.
Хтось ризикне назвати неефективним міністром закордонних справ Бориса Джонсона? Напевно, ні. А він до того був журналістом (як і Еміне), депутатом, мером - але не дипломатом. Чи, можливо, хтось звинуватить німецького міністра Гайко Мааса у невмінні вести міжнародні переговори суто через те, що він до призначення поняття зеленого не мав про «внутряки» німецького МЗС? Навряд.
Тому і Emine Dzheppar має всі підстави позитивно здивувати своїх майбутніх колег. А якщо ні, якщо «не піде», якщо будуть помилки - то «Європейська правда» першою буде готова критикувати. Але наперед, до помилок – у жодному разі.
