Увесь квітень Україна жила між заголовками про стягування артилерії, мотострілецьких з’єднань і повітряно-десантних підрозділів російської армії вздовж українських кордонів.
Основних напрямки було два.
Східний – Донецька та Луганська області, де вже восьмий рік українська армія воює із збройними формуваннями РФ. І південний – Автономна Республіка Крим, яка вже восьмий рік живе під російською окупацією.
Аналітики припускали різні причини такої активізації РФ. Від спроб залякати Україну та Захід, цієї версії тримався, принаймні публічно, президент Володимир Зеленський, до повномасштабного військового вторгнення, яке посіяло занепокоєння навіть за океаном.
Причиною для вторгнення найчастіше називали потребу знайти воду для Криму: контроль над перекритим Північно-Кримським каналом повністю вирішив би проблему водопостачання півострова. А без української води, визнають навіть окупанти, Крим засихає.
"Українська правда" поговорила з міськими головами двох найбільш чутливих міст, які у випадку повномасштабного військового вторгнення РФ опинились би в епіцентрі боїв.
Перший – Володимир Коваленко – мер 45-тисячної Нової Каховки на Херсонщині. Саме в його місті стоїть дамба, яка тримає Каховське водосховище, яке, у свою чергу колись і давало воду у Північно-Кримський канал.
Другий – Вадим Бойченко, потенційний кандидат у "Партію регіонів 2.0" Ріната Ахметова та мер майже півмільйонного Маріуполя, що отримав неофіційний статус "обласного центру" Донеччини після початку війни і від якого лінія зіткнення відійшла всього на якихось 20 км.
Обидва міські голови добре знають свої міста і, як самі кажуть, "своїх людей". Бойченко керує Маріуполем вже другу каденцію, Коваленкою Новою Каховкою – четверту.
Хто візьме зброю в руки у випадку вторгнення РФ? Чи шукали вихід на мерів окупанти? І чи змінилось за сім років війни ставлення до Росії в місцевих?
Володимир Коваленко: "За Нову Каховку Україна може бути спокійна"
– З початку квітня Російська Федерація активно підтягувала свої війська до українських кордонів, зокрема з боку окупованого Криму. Серед причин таких дій аналітики назвали й те, що Росія готова на різні сценарії заради відновлення водопостачання в Крим.
Чи може Росія "вирішити" водне питання без контролю за Новою Каховкою?
– Північно-Кримський канал по суті розташований посередині між Новою Каховкою і Таврійськом. Тому, звичайно, обидва міста знаходяться в епіцентрі Північно-Кримського каналу…
– Тобто без контролю над Новою Каховкою, теоретично, захопити Північно-Кримський канал Росії не вдалося б?
– Практично так. Хоча від центру, від Нової Каховки, це 2,5-3 кілометри… Це тільки такий варіант.
– Які настрої панували серед жителів Нової Каховки впродовж квітня, коли з’явилась інформація про нарощування російських військ?
– Може певна тривога і виникала, люди є різні, тим більше, ці чутки… Але ми ж з післямайданного періоду, з 23 чи 24 лютого 2014 року, коли житомирський батальйон заходив на охорону основної споруди Північно-Кримського каналу, розуміємо, що цей об’єкт достатньо серйозний, стратегічний.
А з іншого боку, ми всі 7 років про нього думаємо, ми все це знаємо, тому надзвичайної тривоги, яка б відчувалась у повсякденному спілкуванні, не було.
Були запитання у певних категорій: "А наскільки це може бути серйозно?". Я, знаючи ситуацію, спілкуючись з певними структурами, казав – у вас є робота, у вас є сім’ї, займатеся ними, не збирайте ніяких чемоданів, нікуди не треба буде їхати.
– Кого ви маєте на увазі під "спілкуванням з різними структурами"?
– Я ж іду пішки на роботу – мені три кілометри, – люди мене зустрічають зі своїми повсякденними питаннями. Комусь треба заяву на матеріальну допомогу, комусь сусід вночі спати не давав, десь комунальні служби не так спрацювали і це питання (про можливість нападу з боку Криму – УП) мені також задавали – цікавились, наскільки це серйозно.
Я всі їхні тривоги намагався розвіяти, казав, що все надійно, усе нормально. Мені дуже хочеться, щоб у 21 столітті на нашій території ніколи не стріляли. Я Бога прошу, щоб так було, і ми самі не сидимо, склавши руки.
– Місто має план на випадок активізації військ РФ на кордонах?
– У нас же є батальйон територіальної оборони, є загальнообласна програма дій на такий надзвичайний період. І ця програма передбачає роль батальйону територіальної оборони, він нещодавно у нас створений. І в цей період люди були призвані на навчальний мобілізацізаційний період – це як елемент навчань.
– Маєте цифру, скільки у вас людей в батальйоні територіальної оборони?
– Я не знаю, чи можу я про це казати, не знаю, що є військовою таємницею. Але скажу так: згідно з розрахунками, він на цей період повністю укомплектований.
– Батальйон територіальної оборони – це цивільні люди?
– Це люди, які колись були військовими. Це не ті люди, які взагалі не розуміють, про що йдеться. Це люди, які колись служили, і вони, відповідно до закону, не у відставці, а в запасі. І їх призивають.
– Ви допускали реальне військове вторгнення з боку Криму?
– Ні, не допускав. Я вже достатньо доросла людина… знаєте, надто гучна могла бути подія. Нас же підтримав увесь світ, світ сильних. І мені здається, цього не станеться ніколи.
Тим більше, що за ці 7 років і армія змінилась, і ми тут за 50 кілометрів від Армянська знаходимось – я знаю, що там на передовій, так що не кожен ризикне… І ви ж розумієте, що це треба бути абсолютно безвідповідальним, щоб на такий крок піти. Тому я з першого дня не вірив, що це буде.
І людям я це розповідав, як міг. Але, звичайно, вони трішечки переживали, і було полегшеня, коли з’явилось повідомлення про відведення військ. Хоча ми реально розуміємо – на нашій території є критична точка, пов’язана з постачанням води.
– Пане Володимире, чи зв’язувався з вами хтось з Офісу президента, Кабміну чи Міноборони у зв'язку з активізацією РФ на кордонах?
– Ні, такого зв’язку не було. Тут на рівні міського обласного комісаріату, на рівні заступника голови ОДА були наради з цього приводу. З Офісом президента розмов не було.
– А якої підтримки ви чекали від центральної влади в цій ситуації?
– Ви знаєте, є речі на рівні державної співпраці, дипломатичних шляхів, МЗС. Для нас важливо, щоб це врегульовувалось не на рівні Нової Каховки. Хоча, думаю, у Збройних силах нашу територію розглядають пристально.
Для нас головне, щоб ті структури, які мають від держави офіційне право якомога якісніше і швидше залучали кого там треба, щоб війська були відведені.
Ми ж передбачаємо у бюджеті кошти на утримання батальйону і так далі – ми все виконуємо. Ми ж частинка держави, і в цій ситуації ми мали відповідально виконати ті обов’язки, які покладені на нас.
– 23 квітня Росія заявила, що вона буде відводити свої війська від українських кордонів. Лунали різні припущення, нащо вона їх взагалі активізовувала. Ви особисто як думаєте – якою була мета Путіна?
– Ви знаєте, я ніколи не хотів бути на місці президента Росії, щоб це знати (сміється – УП). Бог дав людям розум, тому яка б ситуація складна не була, треба сідати і домовлятись. Якщо ми люди, якщо в нас є відповідальність, душа, тим більше на таких посадах…
Тому я можу тільки здогадуватись. Треба було, мабуть, продемонструвати, що є якесь незадоволення з боку сусідньої держави… Будь-які керівники, маленьких держав, великих держав, якими б вони не були, якщо їм дано право керувати країною і нести відповідальність за своїх людей – вони повинні зробити все, щоб жодна людина не загинула
– Запитання якраз про домовляння. Чи виходив на вас хтось з російської влади або ж влади окупантів, щоб домовитись про можливість відновлення водопостачання в Крим?
– Ні, ніколи не було.
– За 7 років ні разу ніхто не зв’язувався?
– Ні разу не було. Колись, спочатку, як це (перекриття каналу – УП) сталося, телефонував один з колишніх очільників Красноперекопська (місто на півночі півострова, поряд з яким проходить Північно-Кримський канал – УП): "Чи не передбачається по цьому питанню змін?"
Я кажу: "Ні, ти ж розумієш, що це не до мене питання, це питання державного рівня". Це було просто на побутовому рівні, ми ж знаємо один одного – отак ситуація була. Це було років 6 чи 5 тому назад. Більше ніхто не звертався.
– Зараз ви підтримуєте контакт з цим колишнім мером Красноперекопська?
– Ні-ні. У мене є територія, є мої люди, я практично не маю зв’язку з жодним мешканцем Криму, Російської Федерації. Мені не потрібні ніякі речі, за які, як кажуть, свідомо чи несвідомо мене би хтось підставив. Мені цього не потрібно.
– Якщо в Криму буде гуманітарна катастрофа з водою, як, ви вважаєте, чи має Україна допомагати півострову?
– Не знаю. Не моє це питання, і брати на себе відповідальність за нього я не маю права, тим більше давати пораду керівництву країни. Ну приймуть рішення – так воно і буде.
Розумієте, це ж не просто вода – це велика політика. Нею мають займатися люди, які мають на це право.
– Останнє запитання: в Україні, особливо на півдні та сході, завжди вистачало людей, які прихильно ставилися до Росії. Ви вже давно керуєте містом – як за вашими спостереженнями змінилось ставлення до Росії у жителів Нової Каховки за 7 років війни?
– Я вам скажу, що приходилось деякі розмови проводити, тому що люди з 300 міст Радянського Союзу їхали сюди на будівництво Каховської ГЕС – і, відповідно, у багатьох є родичі, які там залишилися. Люди… На рівні людського фактору, між людьми немає ні злоби, ні претензій.
Якщо в когось які були сумніви, я, може з висоти прожитих років, може зі статусу свого, може з авторитету, який в мене є чи немає – на останніх виборах за мене більше 70% проголосувало – роз’яснював.
Як правило, якщо були якісь запитання, то з боку людей достатньо похилого віку, ну дуже похилого. Я то в раду ветеранів зайду, то в центр, де збираються люди за 65, 70. Вони мені: "Ну от як так, ну то ж братський народ!". Я кажу: "Люди добрі, ну от так буває в житті".
– То чи можна сказати, що за 7 років війни люди більше відвертаються від Росії?
– Я вам так скажу: у всякому разі вони не захваті. Їм важко зрозуміти, як можна було дійти до того, що сьогодні відбувається в Донецьку чи Луганську.
Нова Каховка залишиться мирним містом.
Я не хочу казати: відвертається чи не відвертається – я ж у душу кожному не залізу. Но дурних думок, сепаратистського настрою – такого немає.
– Сепаратистських настроїв у Новій Каховці немає?
– Немає. За Нову Каховку Україна може бути спокійна.
Вадим Бойченко: "Я бачу, як змінилась наша армія, тому мені не страшно, що Маріуполь можуть захопити"
– Квітень минув під знаком великого переміщення військ Росії до кордонів України. Зараз, начебто, ці війська мають бути відведені. Ви живете у безпосередній близькості до Росії, як ви для себе пояснюєте причину квітневого загострення?
– Ви знаєте, ми тут у Маріуполі, на краю карти України, як ми жартуємо – найбільш східне європейське місто. Ми не те що б відчували те, що називають нагнітанням на кордоні.
Чому? Бо коли була ситуація у 2014-2015 роках, коли лінія дотику проходила лень не по околицях нашого міста, мікрорайон Східний був такою межою в той час, то тоді ми, мабуть, відчували кожен подих з того боку.
Але тепер ми розуємо, що йде Мінський процес, працює Нормандський формат. В ході цих складних переговорних механізмів було досягнуто те, що наскільки це було можливо, лінія зіткнення відійшла від міста. На 22 кілометри.
І ще важливо, щоб ми всі однаково розуміли, що українська армія тоді і українська армія зараз – це дві різні армії взагалі. У мене син – офіцер ЗСУ, я бачу як армія трансформувалась на очах просто.
– А у вас особисто не було побоювань, що Маріуполь реально можуть захопити?
– Я бачу і гордий за те, як змінилася наша армія, тому мені не страшно сьогодні, що Маріуполь може бути захоплений.
Я спираюсь на те, чому мого сина вчили у Військовій академії: сили наступу мусять в кілька разів перевищувати сили оборони. Ми зараз маємо в країні 200 тисяч серйозного війська. Це вся Росія має повстати, щоб нас захопити. Це уже буде повномасштабна війна.
І я сумніваюсь, що Путін на таке піде. Від самого початку ми розуміли, що це просто політична гра була: Путін хотів показати всьому світу, що от я, от вмовляйте мене, щоб я не напав на Україну.
– А чи поділяють такий ваш погляд на ситуацію жителі Маріуполя, військові і решта? Чи не було у них реального страху нападу?
– Я вам зараз не тільки свої настрої переказую. Це погляд і військових наших, з якими я постійно спілкуюсь. А у нас тут дуже серйозна кількість їх стоїть. Я знаю думки бойових друзів, морської піхоти, яка на "нулі". Повірте, вони готові захищати і кордон, і Україну.
Це уже не 14-й рік, коли реально було страшно, було багато запитань і мало відповідей. Зараз це уже інша Україна. Слава Богу і Збройним силам.
– А в ці напружені тижні як реагував Київ? З вами зв’язувались з Офісу президента, з уряду? Хтось пропонував вам допомогу і яка допомога взагалі потрібна була?
– Я що в 14-му, що в 15-му, що тепер, повторюю, що Маріуполь – це особливе місто. Жителі нашого міста в 2014 році зробили свій вибір, коли хтось щось пропонував під назвою "непідконтрольні формування", "ДНР" і так далі. Маріуполь свій вибір зробив, і ми сьогодні у складі України.
Ми цим гордимось. Ми дуже радіємо, що реформа децентралізації реально дала поштовх місту розвиватись. Мені самому як жителю подобається, як змінюється місто.
Ми тоді у 2014-му поставили перед собою найважче питання – хто ми? І зараз ми будуємо сильне, розумне і надихаюче місто. Сильні, бо вистояли в той важкий період, розумні – бо зробили правильний вибір.
І ми хотіли ще додати натхнення, щоб оця невидима "берлінська стіна", яка виросла між Маріуполем і Донецьком, щоб вона впала. А вона може впасти тільки під натиском мирної зброї – нашого розвитку.
Тому наша мета – стати вітриною відновленого українського Донбасу, і щоб там було чути і видно, як ми змінюємось.
У нас поїхав новий транспорт, 250 одиниць нових автобусів. Це подобається нашим жителям, і це, по-доброму, дратує жителів з "того боку", бо вони бачать наші зміни. Ми розвиваємо парки, у нас з’явилась унікальна площа Миру і Свободи...
– Умовно кажучи, Маріуполю треба менше зброї і більше інвестицій.
– Так. Зброї у нас, правда, досить, щоб захиститись. У нас тут і моторизована бригада, і морпіхи, і прикордонні сили, і полк "Азов" із Нацгвардії і ще багато чого. Тут досить сил, щоб захистити і Маруполь, і Україну. Але перемогти ми можемо тільки через розвиток. Треба, щоб їм хотілося повернутись в Україну.
– Ви сказали, що для повернення Донбасу треба, щоб йому заздрісно дивитись на ваші успіхи. А чи не намагаються виходити на вас з Донецька, скажімо, щоб спробувати організувати якісь канали комунікації?
– Ні, не було ніколи таких контактів. Та й навряд чи вони можуть бути.
– У нас так історично склалось, що на Сході і Півдні завжди були тісні зв'язки з Росією. Як за 7 років війни змінився Маріуполь і його жителі в цьому плані? Умовно кажучи, чи зможуть вони ще колись назвати росіян братами?
– Ви знаєте, цей процес розриву, він же почався ще раніше, задовго до 2014 року.
Конкретно навіть можуть навести приклад. От у нас є підприємство "Азовмаш", яке свого часу для всього Союзу виробляло вагони, цистерни, військову продукцію тощо.
І у 2012 році Росія побудували аналогічний завод у себе. І все, підприємство, на якому колись у нас працювало 37 тисяч людей, залишилось без замовлень, а люди без роботи.
Металургія у нас орієнтувалась на Європу і Азію, тому на неї розрив з Росією не дуже вплинув.
З портом гірше, будівництво кримського моста фактично зупинило континентальні судна, які заходили з океанів. Великотонажні судна не проходять під мостом, це вбило контейнерні перевезення. Але і порт поступово оговтується, трансформується.